НАДРІЧНЕ - наше рідне село   
Сайт села Надрічне (до 1946 року Дрищів) Бережанського району Тернопільської області - батьківщини Митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського - предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Спиридона Литвиновича (1810 - 1869)
                                            
RSS       
PDA
Авторизація

Сьогодення села

Установи села

ФК "Енергія"

Історія села

Спиридон Литвинович

Карти села

Інтернет-описи села

Випадкові фото

Хмарка тегів
 

Календар
«  Жовтень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Пошук на сайті


Пошук (google)


Наша кнопка



Статистика
Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Flag Counter


Швидке спілкування
200

Вітаю Вас, Гість · RSS 24 Липень 2017, 13:50

Головна » 2015 » Жовтень » 23 » Як галицькі священики у депутати ходили (1861-1914)
18:19
   Як галицькі священики у депутати ходили (1861-1914)

Сучасне українське духовенство здебільшого порівняно пасивне у сфері політики. Греко-Католицька Церква взагалі заборонила священикам брати участь у виборах. Інші Церкви не мають таких заборон, проте не пригадую серед депутатів священнослужителів у Верховній Раді, за винятком кількох православних єпископів. А присутність клиру на рівні місцевих рад практично не помітна.

Зовсім по-іншому було 150 років тому в Галичині, коли Митрополити Григорій Яхимович (1860-1863) та Спиридон Литвинович (1863-1869) водночас очолювали український національний рух; владика Спиридон був ще й віце-президентом австрійського парламенту (1861-1864). Після смерті С.Литвиновича новий митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) намагався відмежувати Церкву від політичної сфери, і таку позицію з більшим чи меншим успіхом продовжили всі його наступники; а найпослідовнішим її прихильником був Андрей Шептицький. Проте, оскільки прямих заборон на участь у виборах нижчому духовенству не було, найбільше серед українських депутатів було саме священиків.

Соціальна реструктуризація депутатів Галицького сейму [1]

Електоральна таблиця

У таблиці не враховано 13 єпископів-вірилістів (вірилісти здобували мандати автоматично, «на віру»). Віриліста отця Йосифа Делькевича враховано і потрактовано як педагога, оскільки він здобув мандат у 1867-1868 рр. як ректор Львівського університету (ректори університету й політехніки теж здобували мандати автоматично). Отже, якщо додати 13 єпископських мандатів, отримаємо 95; саме стільки разів представники українського духовенства здобували посвідку депутата Галицького сейму за всю його історію.

Приміщення Галицького крайового сейму, нині ЛНУ ім. І.Франка

Треба зауважити, що, реформуючи монархію та впроваджуючи самоврядування Галичини, зокрема, імперський уряд подбав про баланс інтересів народностей. Саме з цієї причини цісар призначав віце-маршалом Сейму завжди українця. І всупереч тому, що такий підхід не був зафіксований у жодному правовому акті, представники панівної польської народности не опиралися ані разу.

Сходова клітка палацу Галицького сейму (1906). Хрестителі Мєшко І та Володимир Великий і законодавці Казимир Великий та Ярослав Мудрий. Скульптор З.Трембєцький. Wierzbiecka B. Gmachy i wnętrza sejmowe w Polsce. ­– Warszawa, 1998.

Серед іншого про це постійно мали б нагадувати також елементи архітектури й інтер’єру сеймового палацу (тепер – головний корпус Львівського національного університету ім. І.Франка). Так, скульптурна група у його надаттиковій композиції символізує Галичину обабіч русина Дністра і мазурки Вісли, на рівні сходового майданчика перед входом до палати засідань стояли хрестителі Мєшко І та Володимир Великий і законодавці Казимир Великий та Ярослав Мудрий, а в залі сеймових засідань висіло полотно Яна Матейка «Люблінська унія»[1]. Врешті, якщо в когось з послів і виривалися слова про «польський сейм», то українці відразу поправляли своїх колег [2].

Митрополит Григорій Яхимович. Образ у Соборі св. Юра. Фото І.ЧорноволаВпродовж перших двох каденцій «Руський клуб» (так називалася українська фракція) формально не мав голови. Ще в першій половині ХIХ ст. склалася традиція, згідно з якою найавторитетнішим представником галицьких русинів був митрополит. Тобто згідно з тодішніми уявленнями, саме він мав би очолити «Руський клуб». Але Г.Яхимович не з’являвся на його засідання. Фактично керував клубом єпископ Спиридон Литвинович (митрополит з 1863р.), віце-маршал Галицького сейму. Проте він не лише не брав участі в його засіданнях, а й не з’являвся в Сеймі взагалі! [3]Тому, як свідчать збережені протоколи засідань «Руського клубу», їх учасники щоразу обирали нового головуючого і секретарів [4]. А князь Лев Сапіга, перший маршал, був змушений провадити сеймові сесії самостійно. Він вирішив цю проблему лише 1869 р., коли наполіг на призначенні собі заступника в особі судді Юліяна Лаврівського (єдиний цивільний віце-маршал за всю історію Галицького сейму), а згодом, після смерті Ю.Лаврівського 1873 р., передавав свій жезл Іванові Ступницькому, єпископові Перемиському. Цікаво також зауважити, що хоча І.Ступницький посідав становище віце-маршала впродовж десяти років і керував засіданнями сейму не раз, як самостійний промовець не виступив ані разу.

Митрополит Спиридон Литвинович. І.Чорновол. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. – Львів, 2002. –. С.249.Тож наступники С.Литвиновича вже не претендували на керівництво «Руським клубом». Більшу активність проявлявМитрополит Сильвестр Сембратович (віце-маршал у 1883-1897) і єпископ Станіславівський Юліян Пелеш (1885-1891; 1891-1896 – єпископ Перемиський). Вирішальну роль у порозумінні польських фракцій з українцями 1914 р. відіграв Митрополит Андрей Шептицький. Очевидно, високий духовний статус вимагав від єпископату підніматися над політикою і, мабуть, саме з цієї причини вони здебільшого уникали Сейму. Треба зауважити, що так чинив і єпископат латинського обряду, тому спеціально відведений для єпископів перший ряд зазвичай пустував [5]. В цьому контексті звертають на себе увагу слова, сказані Митрополитом Шептицьким під час переговорів польських і українських послів у 1914 р. Протоколіст зафіксував: «Як єпископ, не часто і не радо втручається промовець у політичні суперечки. Все ж у цьому випадку забирає голос у цій Високій Палаті, з думкою, що таким чином виконує святий громадянський обов’язок» [6].

Варто також зауважити, що під час виборів 1861 і 1867 рр. українською агітаційною мережею фактично була парафіяльна мережа Греко-Католицької Церкви; 1867 р. організатором виборчої кампанії був крилошанин митрополичої капітули Михайло Куземський [7]. Ось як з причини відвертого використання амвону з метою політичної агітації обурювався польський депутат Флоріян Зємялковський 1861 р.: «Немає в краю вибору священика слов’янського [східного – І.Ч.] обряду, проти якого не був укладений протест. Мої панове! … ми читали протести, з яких зрозуміло ясно, що найсвятіші речі використано з низькою світською метою; ми читали, що з дому Божого зроблено арену передвиборчої боротьби, з вівтаря – сцену для відігравання комедії, а амвон, з якого мало б падати слово покути, перетворено в трибуну для пропаганди найзгубніших комуністичних засад; ми читали, що рука, котра мала б нести благословення, кидала погрози, а уста, з яких мали б плисти вирази братерської любови, защепляли отруту незгоди…» і далі у тому ж дусі [8].

У 1870 р. польська більшість домоглася скасування мандата пароха с. Стенятин о. Йосифа Яюса (округ Белз – Угнів – Сокаль). Основне висунуте Й.Яюсові звинувачення полягало у використанні для агітації церкви. Під час довготривалої дискусії дідич Йосиф Тишковський висував такий аргумент: «це не агітація, лише примус, і зважаючи на настрої наших селян, примус завжди супроводжується успіхом». На що суддя Василь Ковальський, член «Руського клубу», зауважив, що «так діється при кожному виборі, і в такому випадку треба уневажнити всі руські мандати» [9].

 Іван Гушалевич. Русское слово, 1890. – №22.А ось як парафіяльне духовенство вирішувало проблему нездатності неписьменних сільських виборців запам’ятати ім’я бажаного кандидата (голосування було відкритим, перед комісією виборець мав правильно назвати його ім’я і прізвище; у випадку найменшої похибки у вимові такий голос не враховувався). 1867 р. під час виборів отця Івана Гушалевича в окрузі Долина – Рожнятів – Болехів: «… поділено всіх селянських виборців на окремі фаланги, котрі поставлено під керівництво священиків, які їх більше не залишали, постійно їм ім’я Івана Гушалевича в голови вбивали і аж до зали вибору супроводжували» [10].

Згодом, коли провід у виборчих кампаніях перейняли центральні виборчі комітети українських партій, церковний істеблішмент на перебіг виборів вже не впливав. Відтак їхній результат обумовлювали рівень освіти, матеріальний стан та самосвідомость виборців, фактори наявності чи відсутності локальних провідників, їх уміння завоювати довіру виборців, активність або пасивність польських політиків та державної адміністрації[11].

Теофіл Павликів. І.Чорновол. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901.– Львів, 2002. – С.254.Парафіяльне духовенство нерідко задавало тон сеймовим дискусіям аж до самого кінця ХІХ століття. Одним з найкращих промовців був Теофіл Павликів – парох Успенської церкви у Львові (1858-1905), декан львівський і крилошанин митрополичої капітули (з 1869 р.), депутат у 1861-1869 рр., депутат Палати Послів австрійського парламенту (1873-1879). Промовляв ледь не щозасідання.

Якщо ж предметом дискусій раптом ставала історія, правовий статус української мови зокрема, не було рівних отцям Антонію Петрушевичу (крилошанин-кустос митрополичої капітули з 1861 р., депутат Галицького сейму в 1861-1876 рр. і Палати Послів австрійського парламенту в 1873-1879 рр) та Івана Гушалевича (депутат Галицького сейму і Палати Послів австрійського парламенту в 1861-1869 рр.; більше відомий як автор першого гімну галицьких русинів «Мир вам, браття»).

А ось що читаємо в некролозі отця Микола Січинського, депутата в 1883-1894 рр., запального речника угоди «Руського клубу» з «Польським колом» 1890 р., батька відомого терориста Мирослава Січинського та власниці Першої української фабрики цукорків «Фортуна Нова» (1922-1939) Климентини Авдикович: «В Соймі і в «Руськім клубі», під проводом пок. отця Качали, був він побіч посла Романчука найповажнішою силою парламентарною, з котрою числилися і свої і противники. Покійник ніколи не занехав виступити рішучо за кождий раз, де ходило о добро люду й народу руського, а кождий виступ його звертав на себе увагу. А найважнішим його ділом з парляментарної діяльності був його проект реформи дрогової; тим проєктом зв’язав він ім’я своє з многоважною справою дроговою, так що й по його смерти ім’я його все буде згадуватися, кілько разів справа дрогова увійде на дневний порядок в Соймі». З причини його смерти Крайова управа (виконавчий орган Сейму, діяла на постійній основі) ухвалила вивісити прапор жалоби на сеймовому палаці – єдиний відомий такий випадок за всю історію Сейму [12].

Єпископ Юліян Пелеш навчав української мови престолонаслідника архикнязя Рудольфа Габсбурга. Ілюстрований календар товариства «Просвіта» на рік 1887. – Львів, 1886.Натомість єпископ Юліян Пелеш звернув на себе особливу увагу внаслідок свого блискучого виступу 4 січня 1886 р. під час дебатів над внеском професора Юліяна Романчука про реформування галицького шкільництва, промовляв в угодовому дусі, що справило велике враження і на українців, і на поляків. Відтак громадськість ґратулювала єпископові Юліанові ще й на початку наступного року.

Останні два роки історії Галицького сейму відзначаються раптовою активізацією польського єпископату, який 1913 р. торпедував реформу виборчої ординації Галицького сейму на предмет збільшення числа українським мандатів, умови якої уже фактично були узгоджені з усіма польськими фракціями [13]. Цей несподіваний виступ (ініціатор – архиєпископ вірменський Йосиф Теодорович; його підтримали архиєпископ Львівський Йосиф Більчевський, єпископ Краківський Адам Сапіга, єпископ Перемиський Йосиф Пельчар) коштував посади галицькому намісникові Михайлові Бобжинському. В такій ситуації був змушений активізувався й єпископат Греко-Католицької Церкви. Активна, а водночас виважена позиція владики Андрея Шептицького (віце-маршалка в 1901-1914 рр.) немало вплинула на досягнення компромісу наступного року [14].

Засідання Галицького сейму, світлина зі сайту www.litopys.com.ua

Дотепні краєзнавці з Івано-Франківська Ігор Андрухів та Петро Арсенич поділили історію українського національного руху в Галичині на чотири періоди: «попівський» (кінець XVIII – 1848), «професорський» (1848-1880), «адвокатський» (1880-1923), «інженерський» («різночинський», 1923-1939) [15]. Їхня схема в цілому може бути прийнята з такими уточненнями: етап домінації духовенства мав би бути продовжений до 1880 р., «професорський» варто датувати 1880-1900 роками, правники домінували в ХХ ст.

Саму ж історію активності українського духовенства в Галицькому сеймі можна поділити на три періоди:

  • 1861-1876 – безпосереднє керівництво митрополитами «Руським клубом», період безумовної домінації духовенства;
  • розпочинаючи від виборчої кампанії 1876 р., остаточне перейняття проводу сеймової політики партіями;
  • активізація українського єпископату в 1913-1914 рр. на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким у відповідь на виступ польського єпископату проти проекту виборчої реформи.

[1] Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. – Львів, 2010. – С.83.

[1] Черкес Б., Гофер Е. Галицький сейм. Львівський Національний університет ім. І.Франка. – Львів, 1999. – С.9, 12. Скульптури монархів у радянський час щезли безслідно. Замість них встановлено фігури вождів світового пролетаріату.

[2] Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму. – Львів, 2002. – С.46.

[3] Батенко Т. Українські посли у першому періоді Галицького сейму (1861-1866рр.) // Академія. – Ч.2. – Київ, 1995. – С.59-60. Т.Батенко спробував пояснити відсутність митрополита Г.Яхимовича на засіданнях клубу тим, що «можливо, що погорда до поляків не дозволяла йому ступити до залу, через особливу відразу до руського єрарха».

[4] Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф.196. – Оп.1. – Спр.4: Протоколи засідань клубу галицько-українських депутатів Крайового сейму у Львові. – 25 арк.

[5] Chlędowski K. Pamiętniki. – T.1: Galicja. 1843-1880. – Kraków, 1957. – C.260.

[6] Расевич В. Нові матеріали до історії українсько-польської сеймової угоди 1914 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.9. – Львів, 2001. – С.531.

[7] Мудрий М. Виборчі кампанії до Галицького сейму: суспільство, політика та міжнаціональні взаємини (60-70-і роки ХІХ ст.) // // Республіканець. – Київ – Львів, 1995. – №1-2. – С.38.

[8] Sprawozdania stenograficzne z posiedzeń Sejmu Krajowego galicyjskiego we Lwowie odbytych od dnia 15 do 26 kwietnia 1861r. – C.136-137.

[9] Stenograficzne sprawozdania z pierwszej sesji trzeciego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicji i Lodomerji wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1870. – С.93-101.

[10] Stenograficzne sprawozdania z I sesji 2 peryodu … w roku 1867. – С.106.

[11] Чорновол І. Посли до Галицького сейму від Бродівського повіту (1861-1914, IV курія) // Брідщина – край на межі Галичини й Волині. – Вип. 6. – Броди, 2013. – С.141.

[12] Діло, 1894. – №168.

[13] Buszko J. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji. 1905-1914. – Warszawa, 1956; Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на початку ХХ століття (1902-1914). – Львів, 2002.

[14] Расевич В. Нові матеріали до історії українсько-польської сеймової угоди 1914 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.9. – Львів, 2001. – С.529-542.

[15] Андрухів І., Арсенич П. Українські правники у національному відродженні Галичини. 1848-1939р. – Івано-Франківськ, 1996. – С.3, 19.

Категорія: Митрополит Литвинович | Переглядів: 215 | Додав: NADRICHNE | Теги: Історія, митрополит Литвинович | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
avatar


Безкоштовний каталог сайтів Каталог MyList.com.ua Каталог україномовних сайтів Україна онлайн LogUA-Сервіс статистики та рейтинг україномовних сайтів. Топ сайтів України. Каталог
сайтів України Каталог веб ресурсів Тернопільщини
При будь-якому використанні матеріалів сайту активне посилання на сайт є обов' язковим!

Всі права захищені © 2012-2017   NADRICHNE.ORG.UA   NADRICHNE.AT.UA