НАДРІЧНЕ - наше рідне село   
Сайт села Надрічне (до 1946 року Дрищів) Бережанського району Тернопільської області - батьківщини Митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського - предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Спиридона Литвиновича (1810 - 1869)
                                            
RSS       
PDA

Авторизація

Сьогодення села

Установи села

Історія села

Спиридон Литвинович

Карти села

Інтернет-описи села

Хмарка тегів
 

Календар
«  Липень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів записів

Пошук на сайті


Пошук (google)


Наша кнопка



Статистика
Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Flag Counter


Швидке спілкування

Вітаю Вас, Гість · RSS 19 Липня 2019, 14:13

Головна » 2019 » Липень » 2 » Роль руського духовенства у розвитку руської (української) мови
10:29
   Роль руського духовенства у розвитку руської (української) мови
РОЛЬ РУСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА У РОЗВИТКУ РУСЬКОЇ (УКРАЇНСЬКОЇ) МОВИ 
Б. М. Сокіл,
 канд. філол. наук, доцент Львівський національний університет ім. І. Франка
 
На наш погляд, заслуговує на увагу й праця митрополита С. Литвиновича «Окружникъ до всѣхъ деканатôвъ, надзырателѣвъ, шкôлъ народныхъ. ординаріятскихъ шкôльныхъ комисарôвъ въ гимназіяхъ и ректоратôвъ семинарскихъ у Вѣдни и у Львовѣ», яку він видав як єпископ і апостольський адміністратор львівської митрополії 25 листопада 1858 року.
У тій брошурі митрополит указує галицько-руському духовенству на роль руськонародної мови в церкві та школі і обстоює чистоту мови. Тоді був доволі непростий час для духовного розвитку Галицької Русі. Народні стремління 1848 року, спрямовані на відродження руської народності в літературі, фактично заперечували панросійські тенденції. Усе активніше почала проводити свою роботу на теренах Східної Галичини «погодінська колонія», яка намагалася привернути населення до Росії та запровадити так званий «общерусский язык». Це, очевидно, спонукало австрійський уряд спробувати накинути Галицькій Русі латинське письмо і тим самим перервати зв’язок і з Росією.
Єпископ, зрозумівши шкідливість панруських тенденцій для Галицької Русі, шо виявилися у мовній мішанині, або так званім «книжнім язичії», штучній мішанині слів, зворотів із мови церковнослов’янської, російської і руської, в «Окружнику» рішуче виступає проти анормального розвитку руської літератури і проти калічення рідної мови.
Митрополит зауважує, що в останні роки все більше намагаються ввести в руську літературу малозрозумілі руському народові ідіоми. Такі спроби не обмежилися лише пресою, що зрештою й призвело до її занепаду, але й все частіше появляються в проповідях і виступах катехитів. Саме катехити, збаламучені помилковим розумінням стосунку літературної мови до народної, яке придумали деякі недалекоглядні молоді письменники, почали у проповідях, ескортах і шкільних викладах уживати церковнослов’янські форми із залишенням народної мови.
Якби такі спроби набули загального поширення, то не тільки б зупинили розвиток руської мови, але й вплинули б на освіту народу в школі та церкві.
Митрополичий ординаріят рішуче засуджує такі дії і доручає підлеглим органам, які мають справу з дидактикою і літературою, якнайточніше зберегти руські мовні форми. 
Багато священиків зрозуміли роль народної мови на освітньому полі, а найголовніше завданням руської церкви і школи – надати мові широкого вживання і очистити від непотрібних елементів. Митрополит наголошує, що відповідно до церковних канонів, Євангеліє повинно проповідуватися кожному народові його рідною мовою. Точне розуміння слова Божого і найнижчими верствами людського роду стало від початків християнства підставою віри, що Дух Божий уже перших апостолів наділив чудесним даром знання мов, щоб лиш кожному народові своє святе слово зробити доступним, хоч у ті часи не бракувало мов, які полегшували духове розуміння в цілому світі.
Митрополит Литвинович зауважує, що великий апостол народів Павло застерігав усіх тих, котрі намагалися зберегти дар розуміння мов, щоб уживати цей дар не лише як свідчення свого божественного послання, але, головно, як засіб до своїх
релігійних проповідей і щоб завжди вживали лише ту мову, яку розуміють їх слухачі.
Це повчання апостола в першому посланні до Кориятіян гл. ХІУ належить взяти собі до серця і заодно мати перед очима 18 і 19 стих, де сказано: «Gratias ago meo, quod omnium vestrum lingua loquor. Sed in ecclesia volo quique verba sensu meo loqui, ut et slios instruam, quam decem millia verborum in lingvua» («Складаю свою подяку, тому що говорю мовою вас усіх. Але у церкві також хочу промовляти слова від своєї душі, щоб і інших настановити, ніж промовляти десять тисяч слів»).
На цій основі Божа церква від початку свого існування наказує вживати народної мови при оголошенні Слова Божого. Цього домагається Тридентский собор, поручаючи, щоб церковні науки «cum brevitate et facilitate sermonis» («з короткістю і легкістю мови») подавали народові і щоб уживали завжди лише народної мови, названої «lingva vulgaris»
або «vernacula» («народна або місцева мова»).
Церковне законодавство дотримується того напряму й приказує місіонерам, вихованим у славнозвісному інституті «de propaganda fide» («про поширення віри») усіма мовами, щоб вони між племена вступивши, зараз глядали за проповідником, «pro hortationibus ad populum lingua vernacula habendis, ne tali auxilio destituti in ea, qua initiate sunt, orthodoxa fide langueant ac paulatim deficient» («для звернення до людей, яке слід виголошувати місцевою мовою, щоб обмануті такою допомогою не були слабкими у тій православній вірі, у якій були охрещені, і не зрадили їй»).
Це свідчить, як грішать ті проповідники і катехити проти основних постанов католицького престолу, які свої виклади для народу й молоді стараються прибрати в церковнослов’янську форму, у мову, яка для народу руського не є ані «vulgaris», ані «lingua vernacular».
Основні правила пасторальної теології вимагають, щоби проповіді і повчання в сповіді при смертній постелі й інші були по можливості популярними. Жодному душпастиреві не спало на думку, грішникові, який кається і помирає, давати слово потіхи церковною мовою, а вживає він лише мову серця свого, мову живу, яку використовують у повсякденному житті. Також не пробував, певно, жоден душпастир зі своїми руськими прихожанами в побуті говорити поцерковнослов’янськи. Для того могли би лише найбільш помилкові поняття про духовне звання спонукати деяких душпастирів і катехитів чинити інакше в сповідниці, при смертній постелі та інших нагодах, а інакше – на проповідниці і, уживаючи незрозумілої мови в проповідях, відбирати у Слова Божого ту силу і тепло, яке віє лише з материнської мови і є найкращим засобом освіти.
Також нерозумно було б усунути народну мову зі школи. У тому-то й лежить ця стійкість народної мови, що вона є спроможна давати освіту населенню. Церковнослов’янської мови треба вчити молодь із граматики, щоб нею вільно говорила, а відтак – могла її вживати до науки. Ця довга дорога, на його думку, противиться навіть усім дидактичним правилам. Ідучи нею, ми відібрали би руським мешканцям Галичини всі здобутки школи, які в нас так наполегливо закладають окремі громади. Замість того, щоб через школи між шкільною молоддю, а безпосередньо і серед інших верств народу ширити моральні та корисні відомості і то в найлегший спосіб за допомогою мови народної – мусила би молодь свій на науку призначений короткий час витрачати на вивчення церковнослов’янської мови або просто лиш мучитися в школі, щоб опісля все забути або з науки не винести ніякої користі.
Духовна культура кожного народу полягає в тому, щоб школу поєднати з церквою та національним життям. Після входження Галичини під опіку Австрії було заведено державними та церковними властями при науці релігії та в школі мовну рівноправність і тому неприпустимо є, спотворивши народну мову, заперечити руському (українському) народові його право на культурний та національний розвиток. Руський клир, який постійно скаржиться до уряду на занедбання і упослідження руської (української) мови, не зміг би виправдати цього кроку, що, отримавши від уряду дозвіл для вживання і розвиток своєї мови, сам би усунув її з уживання, а натомість запровадив ідіоми, хоч і споріднені з народною мовою, але населенню незрозумілі.
Покликаючись на відомих учених і талановитих руських письменників, С. Литвинович переконаний, що руська народна мова придатна для літературного вжитку. З погляду мовних форм вона посідає окреме самостійне місце серед інших слов’янських мов, отже, має право для літературного розвитку. А потреба успішного розвитку полягає не лише в інтересі самого народу, але й і в бажанні держави і церкви саме тепер, коли руський народ відчув необхідність всебічного розвитку своєї культури.
Як стверджує С. Литвинович, було б помилкою розвивати руську літературу чужою духовним потребам мовою.
Не погоджується С. Литвинович і з твердженням, ніби письменник своїми літературними творами може накинути народові мову, яку загал не розуміє. Слід мати на увазі, що русини посідали між іншими австрійськими народами зовсім відмінне становище і тому їм не можна покидати свою рідну мову, як основну засаду національного життя, а натомість вживати у своїй літературі чужу мову, з уживанням ідіом, які ніколи не належали руському народові.
С. Литвинович переконаний, що церковнослов’янщина належить до пережитків мови. Увести її насильно в руську літературу й накинути народові означає спинити духовний розвиток своєї літературної мови. Цю церковнослов’янщину відкинув процес духовного життя, тому коли б старалися примусово її затримати в літературі, то витворили би такий продукт, як великоруська мова. Такий результат означав би самовбивство русинів. На думку митрополита, покликання на мовну спільність деяких австрійських народів з іншими, які до Австрії та католицької церкви не належать, не є природніми. Митрополичий ординаріат висловлює переконання, що кожен русин далекий від такої думки і що досить вказати на неї як на можливий наслідок уведення церковнослов’янських ідіом в тутешню народну літературу і спонукати всіх уживати лише чисту народну руську (українську) мову в церкві та у школі, Оскільки материнська мова законами впроваджена в школи, то слід вживати лише чисту народну руську мову в церкві, у школі та в літературі.
Митрополит С. Литвинович наказав душпастирям і катехитам, щоб у проповідях і при науці релігії вживали лише руську мову народну, а церковнослов’янщину використовували, лише там, де йде мова про наведення цитат із церковних книг або Священного Письма, але і в тих випадках усюди додавали переклад народною мовою.
Настоятелі духовних і світських наукових та виховних закладів, а також наглядачі народних шкіл мають пильно стежити, щоб у всіх руських викладах уживано якнайчистішої руської мови народної. Перед особами, які спроможні бути просвітителями народу, розкривається широке поле для літературної праці, а будьяка жива мова, будучи найблагороднішим засобом для духовного життя і першою ознакою індивідуальної самостійності кожного народу на культурному полі, є гідна того, щоб плекати та визнавати її правильним засобом для освіти народу і намагатися втримати її на висоті з духовним розвитком народу і всесвітньою наукою.
С. Литвинович не сумнівається, що між руським духовенством, яке ознайомлене з життям і мовою всіх верств народу, є особи, котрі намагатимуться зробити руську мову загальним засобом для освіти руського народу.
Митрополит нагадує руським ученим про необхідність укладання народною мовою підручників для вивчення релігії в гімназіях.
Автор «Окружника» запевняє, що митрополичий ординаріят не має на меті занедбувати старослов’янську мову. Навпаки, цю мову повинні використовувати в церковних богослужіннях, а також усі постанови, видані церковним законодавством на користь латинської мови як мови церкви, є чинними і для старослов’янської мови.
Служителям церкви необхідно досконало володіти старослов’янською мовою, якою здійснюють найсвятіші тайни. Мовні форми, якими написані літургії та інші богослужіння без дозволу найвищої церковної влади і без підтвердження святого апостольського престолу, не можна змінювати, а також старослов’янська мова не повинна містити домішок живої розмовної мови. Цього вимагає догматичний зміст літургії, якого слід дотримуватися. Водночас священики зобов’язані, наголошує митрополит, пояснювати богослужіння народові в легкій доступній формі народною мовою.
Однак не слід забувати, що руський народ у щоденних молитвах вживає лише церковнослов’янську мову, отже, у тому набожному звичаю не можна нічого змінити, і для того треба з точним і зрозумілим поясненням цих молитов посередництвом народної мови розпочинати вживати її при звичайних катехитизаціях молоді і в інших гомілетичних проповідях.
У духовних семінаріях віддавна, а також і у вищих закладах наукових упроваджено науку церковнослов’янської мови, і для того рішуче слід підтримувати ті церковні постанови, згідно з якими не може бути допущена до духовного посвячення особа, яка не знає церковнослов’янську мову. При конкурсних іспитах слід зважати на те, щоб душпастирі якнайточніше знали текст Святого Письма і були спроможні пояснити народові його рідною мовою Слово Боже і все богослужіння.
Тому, на його думку, не можна змиритися з тим, щоб здобутки науки та освіти, нагромаджені в численних церковних книгах, були замінені незрозумілими формами.
Не залишилося осторонь руське духовенство і такої справи, як реформа руського правопису, навколо якої точилися гострі суперечки у другій половині ХІХ століття.
22 грудня 1892 році священики видали «Окружникъ въ справѣ реформы правописи» до духовенства всіх трьох єпархій, у якому руські єпископи зазначили своє ставлення до реформи правопису руського для шкіл Східної Галичини. 
В «Окружнику» зазначалося, що ординаріати не брали участі в запровадженні нового правопису в школах. Однак вони не бачать жодної потреби змінювати дотеперішній уживаний ними правопис руський, тобто етимологічно-фонетичний, оскільки він використовується віками і не підриває зв’язку із церквою, а є в усьому придатний для вираження специфічних властивостей руської (української) мови.
Отже, стверджує С. Литвинович, як ординаріяти, так і консисторії у спілкуванні з прихожанами й надалі будуть притримуватися так званого етимологічнофонетичного правопису.
«Препоручає ся прото такожъ и Всечестнымъ оо. Деканамъ и Душпастирямъ, щобы они въ своихъ урядовыхъ перепискахъ, справозданяхъ, донесеняхъ и грамотахъ зъ однои стороны держали ся чистого народно-руского языка – зъ другои же стороны уживали дотеперѣшнои правописи етімольогічно-фонетичнои».
Цей «Окружник» мав, очевидно, на меті заспокоїти тих представників духівництва, які вважали, що церковні книги будуть друкувати фонетичним правописом чи польськими буквами.

Повний текст наукової статті доступний за адресою:
Категорія: Митрополит Литвинович | Переглядів: 30 | Додав: NADRICHNE | Теги: митрополит Литвинович | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0
avatar


Безкоштовний каталог сайтів Каталог MyList.com.ua Каталог україномовних сайтів Україна онлайн LogUA-Сервіс статистики та рейтинг україномовних сайтів. Топ сайтів України. Каталог
сайтів України Каталог веб ресурсів Тернопільщини
При будь-якому використанні матеріалів сайту активне посилання на сайт є обов' язковим!

Всі права захищені © 2012-2019   NADRICHNE.ORG.UA   NADRICHNE.AT.UA