НАДРІЧНЕ - наше рідне село   
Сайт села Надрічне (до 1946 року Дрищів) Бережанського району Тернопільської області - батьківщини Митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського - предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Спиридона Литвиновича (1810 - 1869)
                                            
RSS       
PDA
Авторизація

Сьогодення села

Установи села

Історія села

Спиридон Литвинович

Карти села

Інтернет-описи села

Хмарка тегів
 

Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Архів записів

Пошук на сайті


Пошук (google)


Наша кнопка



Статистика
Онлайн всього: 5
Гостей: 5
Користувачів: 0

Flag Counter


Швидке спілкування
200

Вітаю Вас, Гість · RSS 19 Листопад 2017, 11:41

Головна » Митрополит Литвинович

Ігор НАБИТОВИЧ  
 "Азбучна" та правописна війни в Галичині у ХІХ ст.: історико-політичні аспекти 
У статті встановлено, що «азбучна» та правописна війни в Галичині у ХІХ ст. і правописне унормування української мови ХІХ – початку ХХ століть є надзвичайно важливим виявом процесу становлення українців як модерної нації. Історія цих воєн демонструє, як розділений між різними державами народ, що не мав упродовж багатьох віків досвіду державності, народжує нову ідею творення власної самостійної соборної держави. 

Кирилична абетка, яку використовує сучасна українська мова, – один із її сучасних ідентифікаторів. Вона несе в собі закодовану історію діахронного її становлення та проблем функціонування на рівні синхронії. Очевидно, що кирилиця є і проявом політики пам’яті, і певних елементів історії повсякденності та історії ментальностей.
Коли в ХІ столітті Анна Ярославівна, донька великого князя київського Ярослава Мудрого й королева Франції, ставила на документах кириличний підпис «Ана ръина» (тобто Anna Regina – Анна-королева), то це не просто було декларуванням свого походження з Руси-України, але й світоглядна декларація приналежності до іншого культурного світу. Додаймо, що її чоловік, король Франції, Анрі І, був не письменним.
Розірваність українських земель між чужими державами, які репрезентували різні культурні світи, не дали можливості українській мові до кінця XVIII – навіть початку ХІХ століття, коли розпочався етап народження сучасних націй із поневолених до того народів (до таких, поруч із українцями, в Австрійській імперії належали також чехи, словаки, білоруси, хорвати), здійснити кінцеве внормування її як цілісної лінґвістичної системи.
Процес такого внормування тривав понад століття – від появи нової української літератури (з «Енеїди» І. Котляревського і поезій Т. Шевченка починаючи) й до закінчення Першої світової війни та постання двох українських держав (ЗУНР та УНР), жодна з яких не змогла втримати свою незалежність...

Очевидно, що в проєктах запровадження латинки Їречека та Черкавського проглядає ще одна зона напруження в цій абетковій війні: намісник Галичини Ґолуховський виступає за введення латинської абетки, але не чеського, а польського правопису. Власне тут приховано й конкуренцію з чехами на загальноімперському рівні, й намагання полегшити полонізацію в Галичині, де Їречек є чужинцем.
І граф Л. Тун, і ґраф А. Ґолуховський узгодили склад комісії, до якої ввели й авторитетних представників з українського боку (щоб убезпечити себе від звинувачень, що йдеться не про «спеціально спланований замах на руську народність і «польську інтриґу»). 
До складу комісії увійшли греко-католицькі єпископ-суфраґан Спиридон Литвинович та священики Михайло Куземський, Михайло Малиновський, Йосиф Лозинський (автор праці «Ruskoje wesile», опублікованої латинкою), Тома Полянський (на той момент – директор гімназії у Самборі й інспектор шкіл Східної Галичини), Микола Котлярчук (гімназійний професор української мови), професор о. Яків Головацький, доктор Амвросій Яновський (на той час – директор другої Львівської ґімназії), радник-референт шкільних справ намісництва, доктор Ернст Зееліґ, радник цісарського двору Карл Мош, доктор Євсебій Черкавський та Йозеф Їречек. Головувати у комісії мав намісник Галичини А. Ґолуховський. Він, очевидно, разом із Є. Черкавським був переконаний, що комісія одностайно підтримає перехід на латинку. ... Читати далі »
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 38 | Автор: NADRICHNE | Дата: 29 Жовтень 2017 | Коментарі: (0)



УГКЦ, яка минулого року складала подяку за 420-річчя відновлення єдності з Апостольською Столицею, та Василіянський Чин святого Йосафата відзначають цього року ряд важливих річниць, зокрема, 400-річчя заснування Чину святого Василія Великого, що увінчало реформу монашества у Київській Митрополії, з’єднаній з Римським Престолом. З цієї нагоди, у співпраці з викладачами і студентами Василіянського Інституту Філософсько-Богословських Студій ім. Йосифа Рутського, що в Брюховичах біля Львова, пропонуємо вашій увазі цикл передач, присвячений видатним постатям Української Церкви. Спеціальну рубрику продовжує серія передач, присвячена унійним Київським і Галицьким Митрополитам. Про Митрополита Спиридона Литвиновича розповідає бр. Яків Шумило, ЧСВВ.

***
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 43 | Автор: NADRICHNE | Дата: 04 Вересень 2017 | Коментарі: (0)


РУСТИКАЛЬНИЙ БАНК, Цісарсько-королівський упривілейований селянський заклад кредитовий — банк, заснований греко-катол. митрополитом С.Литвиновичем, кн. К.Яблоновським, баронами-братами А. і М. Ромашкіними, галицьким політиком Ю.Лаврівським та львів. правником Г.Фрідом у Львові 1867. Після селянської реформи в Галичині, на Буковині та Закарпатті 1848 селянство переживало крайню нужду і все більше потрапляло в залежність від місц. лихварів та торговців. Під тиском соціально-екон. реалій тогочасного життя укр. еліта Галичини з деяким запізненням усвідомила необхідність створення банк. кредитних установ для селян.
Банк мав право видавати боргові листи і комунальні облігації, кредити на закупівлю збіжжя та госп. реманенту, купувати й продавати нерухомість, проводити парцеляційні операції великих земельних маєтків. Однак не лише прагнення оборонити народ у "часи свободи та нужди", а й інші, часто протилежні, цілком меркантильні інтереси керували засновниками перших кредитних установ. Характерними в діяльності Р.б. були розмежованість між пайовиками та клієнтами і екон. експлуатація населення. Власники повного паю, як правило, були людьми заможними і не претендували на кредит, тоді як більшість позичальників не мали в такому "кооперативі" паю (або, принаймні, повного паю), а значить, сплачували високі відсотки на позику, не отримуючи компенсації у вигляді дивідендів на паї. Виплата великих дивідендів своїм членам за рахунок надмірно високих відсотків на позички, безперечно, була експлуатацією зубожілого населення.
Невміння вести справи, недосвідченість, зловживання керівниками службовим становищем, відсутність фінансової й орг. допомоги з боку д-ви призвели до банкрутства Р.б. Це скомпроментувало деяких пред-ставників вищого галицького духовенства, які належали до Святоюрської партії русофілів (див. Святоюрці). Водночас розчарування у можливостях громад. закладів на деякий час відвернуло українців від самостійної праці на кооп. ниві й штовхнуло частину селян у лоно польс. кооп. руху. Визначний діяч укр. кооперації в Галичині Ю.Павликовський назвав цей етап найбільш жалюгідним у житті нашої кооперації.
Гелей С.Д.
Література:
Byjak F. Rożwoj gospodarczy Galicji (1772—1914). Lwów, 1917
Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964
Бабенко С., Галюк В., Гелей С. та ін. Історія кооперативного руху. Львів, 1995

Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 37 | Автор: NADRICHNE | Дата: 17 Серпень 2017 | Коментарі: (0)


29 червня виповнюється 150 років з часу коронації Зарваницької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. За багатовікову історію Подільська святиня стала особливим місцем благословінь та ласк, які за посередництвом Пресвятої Богородиці щедро зсилає Всевишній. У хвилини радості чи горя, під час епідемій, воєнних лихоліть, переслідувань, прийняття важливих рішень чи з проханням про зцілення від важких хвороб. неустанно линуть молитви про заступництво і милість Божої Матері.  Щира молитва, слова від самого серця ніколи не залишаються  не вислуханими.

У світі чимало коронованих ікон. Одна з них – Зарваницька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Коронування ікони Богородиці з одного боку є привселюдним визнанням надзвичайного чудотворного місця в житті Церкви. Це визнання вислуханих сотень тисяч молитов, оздоровлень, які відбулися завдяки посередництву Пресвятої Богородиці. У Католицькій Церкві коронування ікон є особливим актом відзначення найшановніших чудодійних зображень Богородиці. Літургійний акт коронування здійснює Папа або делегований єпископ. Освячені корони називають «папськими» або «римськими». Коронування Діви Марії Царицею Неба від Самого Бога відповідно до доктрини Католицької Церкви, є одним з епізодів, що входять у цикл Внебовзяття, і останнім епізодом її життя.
Наприкінці XIX століття, завдяки ентузіазму та копіткій праці тодішнього пароха о. Порфирія Мандичевського, Зарваниця стала всегалицьким Марійським центром. Спричинився до цього тодішній митрополит Спиридон Литвинович, який походив з Мужилова, що в кількох кілометрах від Зарваниці. Отець Порфирій та його сотрудник о. Фома Левицький власним коштом у складі делегації з вісімнадцяти осіб виїхали до Ватикану на святкування 1800-річчя мученицької смерті святих апостолів Петра і Павла та на канонізацію Йосафата Кунцевича, які відбулися 28-29 червня 1867 року.
Саме тоді Папа Пій ІХ поблагословив корони для чудотворної ікони Зарваницької Божої Матері.
Власне коронація чудотворної ікони величаво відбулася 28 серпня 1867 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці.
На жаль, оригінальні документи і свідчення учасників, які перебували у місцевому церковному архіві, не збереглися, оскільки були знищені радянською владою у 1940 роках. Відомо про цю важливу подію з пізніших переказів, зокрема в «Українському католицькому віснику» за 1938 рік читаємо:: «Папа Пій ІХ поблагословив корону, що коштувала 83 золотих ринських. Коронація відбулася в 1867 році. Мав її довершити митрополит Спиридон Литвинович, але він занедужав і вислав свого делегата. На це велике торжество зібралося 80 священиків, 100 процесій і безчисленні маси народа. Людей було так багато, що самі фіри стояли дорогою на  довжині 2 км.  Коронаційні торжества тривали три дні…»
Святіший Отець Пій ІХ, за рекомендацією кардинала Йоана Сімеоні, окремим декретом відновив відпусти для прочан, надавши Зарваниці відпустового значення. Відпусти мали починатися на Вознесіння Господнє і тривати у всі неділі й торжественні свята аж до Покрови Пресвятої Богородиці включно.
Сьогодні Марійський духовний центр «Зарваниця» входить до 20 найвідоміших паломницьких центрів Європи.
Доречно згадати, що саме Зарваницькій чудотворній іконі Пресвятої Богородиці у 2001 році нині святий Папа Іван Павло II доручив своє паломництво Україною.
Життєдайне «джерело Поділля» якраз є тим яскравим прикладом в українському християнстві, що показує скільки поколінь прибігало за допомогою і заступництвом Пресвятої Богородиці. Ані татари, ані турки, знищення церков та монастирів, ні вивіз Господнього люду на Сибір, ні заборони відкрито відправляти Служби Божі, ні гоніння на монахів, ані московська та німецька окупації разом узяті не тільки не знищили цю землю і чудотворні ікони, а навпаки, додали сил і натхнення вірним уповати на Бога і Його допомогу і розпочати нову еру християнського відродження України.

підготувала ... Читати далі »
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 32 | Автор: NADRICHNE | Дата: 29 Червень 2017 | Коментарі: (0)


Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. З 1852 року він ректор духовної семінарії у Відні, після смерті митрополита Михайла Левицького (1858–1860) – адміністратор Львівської Архієпархії, з 1863 року – галицький митрополит, член сейму у Львові та член Державної Ради у Відні.
Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя.
В 1850-х роках прихильники москвофільства почали піддаватися впливам "погодінської колонії” і замість народної української мови стали запроваджувати у церкві і школі церковно-слов’янську мову.
Єпископ Литвинович розумів небезпеку поширення такої течії в українському середовищі і 25 жовтня 1859 року видав куренду:
"Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилиться до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі.
Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержуватися строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави, і церкви. Було би шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу.
Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержала б усякий його духовий розвиток і піддаючися неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусіла б або знов уступити або, піддержувана насильно письменниками, довела б до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія.
Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові”.
Проте з польської сторони на адресу віденського уряду і надалі безперестанно тиражувалися наклепи, доноси, звинувачення греко-католицького духівництва у прихильності до православ’я і до Росії.

Уривок з книги Василя ШПІЦЕРА "Україна і "московскоє врємя”. Публіцистика, життєписи, листи, виступи". – Львів: Друкарські куншти. 2016. - 280 с. іл.

Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 105 | Автор: NADRICHNE | Дата: 21 Січень 2017 | Коментарі: (0)


«Святою́рці» — неофіційна назва провідного у національному відродженні Галичини половини 19 століття суспільно-політичного середовища протипольського напрямку, згуртованого навколо «Святоюрської гори» у Львові, де у травні 1848 була заснована Головна Руська Рада.
Об'єднавши головно консервативні кола, переважно з-поміж галицького духовенства, і декларувавши цілковиту лояльність до австрійської держави, «святоюрці» домагалися об'єднання Галичини з Буковиною та Закарпаттям і виділення цієї території в окремий коронний край імперії. Вони боролися за права руської мови у школах та в адміністрації і за піднесення освіти та прав духовенства, вбачаючи в церковній організацїі єдину оборону проти польського наступу.
Провідними «святоюрцями» були перемиський єпископ (пізніше львівський митрополит) Григорій Яхимович, крилошанин Михайло Куземський, митрополити Спиридон Литвинович та Йосип Сембратович.
Під впливом «святоюрців» були спершу галицькі культурно-освітні установи: Ставропігійський Інститут, Галицько-Руська Матиця і Народний Дім та пресові органи «Зоря Галицкая» і на початку «Слово». По смерті митрополита Г.Яхимовича (1863) «святоюрці» розкололися на дві групи: (клерикальну (очолену Юліаном Лаврівським), яка шукала порозуміння з поляками, і москвофільську (керовану Богданом Дідицьким), яка проголосила 1866 національну єдність галицьких українців з російським народом. На противагу «святоюрцям» виник народовецький рух.

Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 96 | Автор: NADRICHNE | Дата: 27 Листопад 2016 | Коментарі: (0)


Коли говоримо про спроби заборони української мови, зазвичай згадуємо про таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва від 18 липня 1863 року та (також таємний) указ царя Олександра II — так званий Емський від 18 травня 1876 року.
Сьогодні ж наші мовознавці підрахували, що від нещасного «воссоєдінєнія» 1654 року до 1991 року таких заборон було понад 2001. Вони були таємні й відкриті, брутальні чи закамуфльовані, зневажливі або висміюючи — але всі до одного ворожі й підступні.
З огляду на деякі недружні кроки щодо України, які мали місце у варшавському Сеймі 2016 року в упередженій оцінці подій на Волині 1943 — 1945 років, я хотів би зупинитися на одному маловідомому факті. А саме: окремі польські шляхтичі — в той час, коли їхня земля перебувала (після Третього поділу Польщі) під протекторатом Австро-Угорщини, Прусії й Росії, — пробували не налагоджувати стосунки з такими ж підлеглими українцями, а знеславлювати й ліквідувати українську мову під виглядом заміни кирилиці на латиницю.
У мовному питанні доволі агресивну лінію вели якраз не господарі країни — австрійці, а підлеглі їм поляки. Після «весни народів» 1848 року поляки почали чинити заходи щодо відновлення державності своєї нації. Але вони хотіли її відновити знову як імперію, де українцям відводилася роль підлеглих «хлопів». 1859 року губернатором Галичини став поляк Агенор Голуховський. Його адміністрація підняла брутально-образливу щодо українців проблему, ніби українська мова — це малозрозумілий діалект, який слід поступово наближати до польської мови; і важливим кроком на цьому шляху була б заміна кириличного алфавіту латинським. Були хитро вигадані «вагомі аргументи»: наче кириличний алфавіт української мови — це сприятливий ґрунт для поширення в Австро-Угорщині москвофільства і русофільства, сепаратизму українців тощо.
Австрійський уряд на якийсь час повірив новій польській інтризі проти українців і навіть створив спеціальну комісію для вивчення цього питання — під головуванням губернатора Голуховського. Якби не рішучі протести українських греко-католицьких священиків, то проект, спрямований на знищення української мови, міг би бути ухвалений. Адже комісія навіть ввела кілька «незнаних ані в українській, ані в церковнослов’янській мовах літер — і ця абетка мала служити народній мові»2 Проти такого свавілля урядовців супроти української мови і нашого тисячолітнього алфавіту піднесли свій голос український греко-католицький митрополит Григорій Яхимович, єпископ Спиридон Литвинович, майже весь священичий церковний клір. Поляки тут же звинуватили провід УГКЦ в націоналізмі, москвофільстві й усіх інших гріхах. Надзвичайно енергійну позицію в цьому питанні зайняв голова Церкви митрополит Яхимович. Він написав листа безпосередньо до австрійського імператора з протестом проти абеткової провокації й проти фальшивих звинувачень українського священицтва та інтелігенції в москвофільстві й нелояльності до австро-угорської влади. 23 вересня 1860 року митрополит написав другу петицію до цісаря, в якій писав, що коли українцям нав’яжуть латинку, він відмовиться в такій ситуації прийняти управління митрополією. Він змалював перед цісарем наслідки, які може мати «алфавітна війна» не тільки для багатомільйонної української громади в Австро-Угорщині, а й для всієї держави.
Митрополит Яхимович поставив цісареві п’ять таких вимог щодо мови:
1  усунути проект введення латинки і дозволити безперешкодний розвиток української народної мови, без накинених обмежень і поправок;
2  ввести українську народну мову як урядову в народних школах, де більшість становлять учні українського походження;
3  ввести в середніх школах викладання української мови;
4  дозволити українцям використовувати рідну мову в адміністрації, трибуналах, громадських місцях;
5  урядовці мають знати українську мову, якщо вони претендують на посади в місцях українських поселень.
Петиції Яхимовича і шквал протестів кліриків, учителів зробили свою справу: уряд Австро-Угорщини припинив заходи щодо насильницької латинізації українського алфавіту, а через шість місяців після подання петиції Яхимов ... Читати далі »
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 78 | Автор: NADRICHNE | Дата: 20 Листопад 2016 | Коментарі: (0)


Ролі Марії Терези та її сина Йосифа ІІ
Зовсім по-іншому склалися обставини в Галичині (Перемишльській і Львівській єпархіях). У Перемишльській єпархії останній православний єпископ УНПЦ Інокентій Винницький після смерті єпископа УУПЦ Івана Малаховського приєднується до Унії (1691 року), і відтоді в Перемишлі був лише один унійний православний єпископ УУПЦ. Так само і у Львові з 1700 року єпископом є уніят. Таким чином, по всій Україні ще за окупації її Польщею є єдина Українська унійна православна церква (греко-католицької ще до 1774 року немає). У Східній Україні УНПЦ підпорядкована Московському патріархату, який виступає проти унійної Церкви, а згодом, її забороняє на теренах Російської імперії. 
У 1772-75 роках Австро-Угорська і Російська імперії розділяють Польщу між собою. Галичину забирає Австро-Угорщина, решту України забрала Росія. УУПЦ або Греко-унійна православна церква, як її ще називали на заході, зазнавала відкритих і прихованих утисків від поляків і після унії.
Габзбурзькі імператори, зокрема Марія Тереза та її син Йосиф ІІ, радикально поліпшили стан Унійної православної церкви. У червні 1774 року Марія Тереза оголосила про свій намір «покінчити з усім, що могло дати привід уніятам вважати себе гіршими від римо-католиків». Вона видала декрет, який забороняв уживати термін «уніят» як у приватних, так і в офіційних справах, і замінила його терміном «греко-католик», а церкву почали називати Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ).
Грецьке слово «католик» означає вселенський. «Греко-католик УГКЦ» було більш зрозумілим, чітко вказувало для Західної Європи, що ми зберігаємо грецький (візантійський, східний) обряд і визнаємо ЄВХАЦ, як і вся Європа, тобто повернення Церкви (не приєднання, як часто пишуть поважні особи) до початкового її стану часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Зміна назви мала ще захисне значення від східних патріархів і сусідів.
Іван Снігурський започаткував відправлення богослужінь українською 
У зв’язку зі скасуванням (забороною) Катериною ІІ у 1795 році Київської унійної архiєпископської митрополії, позбавлення митрополита Ростоцького і його помічника єпископа Бутировича своїх прав і обов’язків відправляти богослужіння і вислання митрополита до Санкт-Петербурга, а згодом створення в імперії «Російської унійної церкви», австрійський цісар у 1808 році утворює для українців своєї імперії Києво-Галицьке архиєпископство як спадкоємницю Київської митрополії у Галичині з резиденцією у Львові.
Першим архієпископом з успадкованими патріаршими правами для помісної УГКЦ наіменували колишнього ректора семінарії у Львові і професора Львівського університету, а з 1796 року Перемишльського єпископа Антона Ангеловича. Наступником його стає Перемишльський єпископ Михайло Левицький (1816 — 1858 рр.), якого згодом у Римі обирають кардиналом. За його правління в 50-х роках на Синоді єпископат Галичини запропонував підвищити Львівську митрополію до патріархату для віруючих східного (грецького, візантійського) обряду Австро-Угорської держави, але, як завжди, наші сусіди-угорці запротестували.
Перемишльський єпископ Іван Снігурський за митрополита Левицького започаткував відправлення богослужінь українською мовою. Наступником Левицького стає професор Львівського університету, ректор Духовної семінарії, а з 1849 р.
Перемишльський єпископ Григорій Яхимович (1860—1863 рр.), який багато зробив для виховання свідомості українців у правах їх на незалежну державу. Його наступником стає єпископ-помічник митрополита Спиридон-Литвинович (1864—1869 рр.), за якого перехід від одного обряду до іншого вимагав дозволу Папи Римського.
Наступниками його стають Йосип Симбратович (1870—1882 рр.), потім Сельвестор Симбратович (1885—1898 рр.), професор богослов’я Львівського університету, єпископ-помічник митрополита, за якого було засновано Станіславську (сьогодні Івано-Франківську ) єпархію, яку очолив Юліан Куїловський, а згодом митрополит (1899—1900 рр.). 
Андрій Шептицький
Наступником Станіславського єпископа Юліана стає чернець, граф, висвячений на єпископа в 1899 році Андрей Шептицький, нащадок славного старовинного роду Шептицьких, одна з найвидатніших постатей у першій половині ХХ століття в католицькій церкві, і УГКЦ зокрема. Він починає своє правління єпархією зi звернення до вірних єпархії з пастирським листом, у якому окреслює першочергові завдання, які необхідно вирішити, і пропо ... Читати далі »
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 135 | Автор: NADRICHNE | Дата: 10 Серпень 2016 | Коментарі: (0)





Мудрий Софрон. Нарис історії церкви в Україні. – Рим; Львів: Вид-во оо. Василіян, 1995. - С. 317-319.
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 127 | Автор: NADRICHNE | Дата: 23 Липень 2016 | Коментарі: (0)


Спиридон Литвинович
Тридцяті роки XVII століття. Австро-угорська імперія. Відень. Велична столиця святкує одне з державних свят. Численна громада, а також цісарський двір, очікують благословення духівника. А капелана все нема та нема. Тут хтось з організаторів дійства розгледів серед гостей одного почесного крилошанина і одразу попросив допомогти. Після півгодинної підготовки гість-крилошанин виголосив проповідь німецькою мовою. Прекрасні слова духівника зачарували цісарський двір і самого Франца-Йосифа I.
Проходитимуть роки і величний Відень все рідше і рідше бачитиме цього випадкового проповідника… А він буде поряд: читатиме літургії у церкві святої Варвари, навчатиме богослов’ю учнів греко-католицької духовної семінарії, виступатиме на засіданнях Державної думи, консультуватиме цісаря…
І коли у грудні 1868 року надійшла звістка з Львова про смерть людини, титул якої звучав красиво і велично: «Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ каменський, надворний прелат Його Святости папи, асистент папського трону, граф римський, член палати вельмож австрійської державної думи і сейму Королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов’я і пр.», то лише окремі старожили згадали про випадкового проповідника на ймення Спиридон Литвинович…

6 грудня 1810 року в селі Дрищів (з 1946 р. Надрічне, Бережанський район, Тернопільська область) у сім’ї священика храму Святого Миколая Іллі Литвиновича та Євгенії Будовицької народився син, якого нарекли Спиридоном.
Освіту Спиридон здобував у Бережанській гімназії, де навчався в одному класі з Маркіяном Шашкевичем майбутнім поетом, будителем Галицької України. Засвоювати знання Литвинович продовжив у Львівській духовній семінарії.
19 липня 1835 року Литвинович був висвячений на сан священика. З метою поглиблення богословської освіти, він виїхав до столиці Австро-Угорщини Відня, де, в так званому Августінеумі, здобув ступінь доктора святого богослов’я. Повернувшись на Галичину, Спиридон Литвинович стає кафедральним проповідником у львівському Соборі Святого Юра, а згодом катехитом гімназії у Чернівцях.
Наступний період життя Литвиновича пройшов у Відні, де 15 грудня 1848 року він стає парохом церкви святої Варвари. У 1852 р. о. Литвинович стає почесним крилошанином та призначений першим ректором новозаснованої греко-католицької духовної семінарії.
Тогочасний митрополит Галицький Михайло Левицький після смерті свого другого помічника запросив Литвиновича у 1857 р. на посаду єпископа-помічника. 
На початку 1858 р. не стало митрополита Левицького, і Литвиновича було іменовано тимчасовим адміністратором Галицької митрополії. У цей час на Західній Україні надзвичайно гостро постала проблема мови та абетки. Небезпеку наслідків тотальної дискредитації руської (української) та впровадження натомість мертвої церковнослов’янської мови зрозумів Литвинович і 25 жовтня 1859 р. видав відповідну куренду, в якій сказав: «…Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові».
В 1860 р. Литвинович передає церковну владу новому митрополиту Григорію Яхимовичу та займається політичною діяльністю. Так, у 1861 р. у Львові зібрався Галицький сейм, віце-маршалком якого став єпископ Литвинович. Сейм обрав Литвиновича регіональним представником до Державної ради (рейхсрату) Австро-угорської імперії. У Відні Литвинович став співголовою Палати послів рейхсрату та неодноразово вступав у гострі суперечки з польськими парламентаріями на предмет мови.
1863 р. став переломним у житті Спиридона Литвиновича. У квітні помирає митрополит Яхимович і Литвинович змушений повернутися до діл духовних. В цей час у Галичині дуже гостро постала проблема церковн ... Читати далі »
Категорія: Митрополит Литвинович | Перегляди: 178 | Автор: NADRICHNE | Дата: 04 Червень 2016 | Коментарі: (0)

1-10 11-20


Безкоштовний каталог сайтів Каталог MyList.com.ua Каталог україномовних сайтів Україна онлайн LogUA-Сервіс статистики та рейтинг україномовних сайтів. Топ сайтів України. Каталог
сайтів України Каталог веб ресурсів Тернопільщини
При будь-якому використанні матеріалів сайту активне посилання на сайт є обов' язковим!

Всі права захищені © 2012-2017   NADRICHNE.ORG.UA   NADRICHNE.AT.UA