Авторизація |
 |
|
|
 |
Сьогодення села |
|
|
|
Установи села |
|
|
|
Історія села |
|
|
|
Спиридон Литвинович |
|
|
|
Карти села |
|
|
|
Інтернет-описи села |
|
|
|
Хмарка тегів |
|
|
|
Календар |
|
| |
|
Архів записів |
|
|
|
Пошук на сайті |
|
|
|
Пошук (google) |
|
|
|
Наша кнопка |
|
|
|
Статистика |
|
Онлайн всього: 6 Гостей: 6 Користувачів: 0
|
|
Швидке спілкування |
|
|
|
|
| Вітаю Вас, Гість · RSS |
28 Травня 2018, 10:51 |
Головна » Історія
 |
| |
Газета "Свобода" /Джерзі-Ситі, США/. - Ч. 4. Рік XLV. - 06 січня 1937 року. - С. 3. |
|
| |
Богдан ОСТАП'ЮК Дозвілля на Бережанщині (спогад з юних літ) Обабіч оспіваної у стрілецьких піснях Золотої Липи, яка повільно несе свої води лугами, ярами ка південь до Дністра, розкинулись села з чепурними, білими хатами, увінчані зеленню садів і лісів. Гора Лисоня зрошена кров'ю і засіяна могилами, вкрита навіки безсмертною славою Українських Січових Стрільців. Потутори, Конюхи, Пліхів, Куропатники, Вільховець, Посухів та інші села —- це живі свідки стрілецької історії. Бережанщина — батьківщина Богдана Лепкого, славного співця галицького Поділля, який у своїх оповіданнях, нарисах, а зокрема у своїх різдвяних та великодніх віршах змалював красу цього чарівного закутка нашої батьківщини. Бережанський гостинець пробігає рівнобіжно із Золотою Липою, проходить біля сіл Гинович, Жукова, Дрищева, Урманя, а далі веде до Поморян. Перед в'їздом до Жукова стояв на узбіччі, під горою, пам'ятник Т. Шевченка, який поляки знищили, захопивши Галичину. Над мальовничим ставом, що його з одного боку оточує ліс, а з другого гостинець, простягається село Урмань. Сама назва цього села вказує на те, що його історія в'яжеться з нападами татарів, які у своїх походах часто облягали бережанський замок та довколишні села. Вони, мабуть, стояли там табором, звідкіля й походить ця назва. Перший раз приїхав я до Урманя малим хлопцем з мамою ще перед Першою світовою війною. Тут гостював я у свого вуйка сл. п. Теодосія Бортника, управителя народної школи. Нова 4-клясова українська школа була на той час однією з кращих в бережанському повіті. При школі був великий город і сад, в якому була вуйкова пасіка. В сусідстві зі школою, за садом стояла стара, дерев'яна церква. Парсхом Урманя був тоді сл. п. о.Омелян Гавришо. З його сином, моїм ровесником Тосьом, грались ми в приходському саді та вганяли за освоєною, ласкавою сарною. До сну заколихував нас шум урманської греблі та ритмічний стукіт лотоків млина. Вранці будили нас лелеки, які прилітали з гнізда солом'яної стріхи сусідської хати, годуючи своїх малят. В 1917 й 1918 роках відвідав я двічі Урмань. Але найкращі, незабутні хвилини юних років пережив я в Бережанщині щойно в 1920-30 pp., коли влітку кожного року, після закінчення навчання в тернопільській гімназії, гостював на вакаціях у своїх вуйків в селах Дрищеві і Поручині. Найбільшою моєю приємністю було ловлення риби п Золотій Липі. Звичайно мандрував я берегами Золотої Липи в капрямі урманської греблі, або протилежно у сторону Жукова. Не знав я ще тоді, що тими стежками уздовж Золотої Липи ходив колись ловити рибу Іван Франко (відомо, що Франко був завзятим рибалкою). У своїх мандрах по Галичині відвідав Франко, в товаристві Андрія Чайковського, о. Сильвестра Лепкого, батька Богдана, в Жукові вліті 1882 року. Ловити рибу вибирався я удосвіта, коли село ще спало, коли щойно почало світати. І хоч Золота Липа невелика річка, то все ж таки водилося у ній багато різної риби. Були там щуки,
...
Читати далі »
Категорія: Історія |
Перегляди: 70 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 20 Листопада 2017
|
|
|
| |
"Голос" [Львів]. - 18 квітня 1937 року. - Ч.15. - С. 7.
Категорія: Історія |
Перегляди: 91 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 12 Листопада 2017
|
|
|
| |
Газета "Свобода" /Нью-Джерсі, США/. - Ч. 243.- 18 жовтня 1932 року. - С. 1.
Категорія: Історія |
Перегляди: 145 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 27 Вересня 2017
|
|
|
| |
Якось напередодні новітньої російсько-української війни зателефонував мені колега з Києва і став випитувати, де то на Тернопільщині є таке село Путінци, бо він десь таке вичитав, на що запевнив його, що такої назви села у нас нема і ніколи не було (ще тут Путіна бракувало). Аж за годину здогадався, що мова, мабуть, про невдалий переклад російською назву села Шляхтинці. Коли у 1990 році в Тернополі святкували черговий День Перемоги, до міста з’їхалися делегації з усього Радянського Союзу. Серед різношерстих представників інших національностей вирізнявся Джохар Дудаєв, на той час генерал авіації і командир 326 Тернопільської дивізії важких бомбардувальників 46 повітряної армії стратегічного призначення, яка базувалася у місті Тарту Естонської РСР. Він тоді до Тернополя прилетів військовим літаком. Після щирих вгощань та співу українських пісень Джохар Дудаєв так і залишив літака в Тернополі, мабуть, після гучних розваг забув про нього. Тоді тернопільський партійний бомонд так розчулився, що навіть виникла ідея назвати вулицю у Тернополі ім’ям Дудаєва (куди там Львову з вулицею його імені аж у 1996 році). Йшлося, щоб не тільки вулицю назвати, а й якесь село, наприклад, перейменувати Дунаїв Кременецького району на Дудаїв. Хлопці-партійці ще не таке могли утнути, але коли хміль вийшов з голови, усе залишилося, як було. Однак, якщо щиро, назви тернопільських сіл – гарні й чудові без будь-яких перекладів і перейменувань. Нині зупинимося на назвах населених пунктів, які зазнали у радянський період перейменувань, і тих, котрі не зустрічаються на жодній із сучасних карт.
Перейменовували, бо назви асоціювалися з релігійною тематикою Ну дуже різали вуха комуністичним атеїстам населені пункти, назви яких асоціювалися з релігійною тематикою, тому с. Ангелівку Заліщицького району перейменували у Весняне, а Ангелівку Тернопільського – на Пігарєве (1985–1991, на честь військовика, Героя Радянського Союзу Миколи Пігарьова), с. Божиків на Бережанщині перейменували у 1964 р. на Привітне, село Трійця на Борщівщині – на Зоряне (1964–1990), Новосілку Єпископську того ж району – на Збручанське, село Монастирок, також на Борщівщині, у 1964–1991 рр. називали Міжгір’ям, а с. Різдвяни на Теребовлянщині отримало назву Світанок (1965–1991). Не знаю, яким чудом оминуло перейменування село Рай на Бережанщині. Населений пункт Юридика на Кременеччині, заснований як монастирське село, зник із карти у 1960-х, його приєднали як вулицю до Почаєва. Якщо цим населеним пунктам повернули колишні назви, то Сільце Божиківське Бережанського району, яке перейменували у 1961 році, так і залишилося Квітковим.
Перейменовували, щоб закріпити радянську ідеологію Звичайно, деякі села перейменовували, щоб закріпити радянську ідеологію. Наприклад, село Дзвинячка на Борщівщині перейменували на Комунарівку (1964–1990), Молохів Мечищівський Бережанського району – на Червоне, Гадинківці Гусятинського району – на Комсомольське (1964–1991), Пізнанка того ж району від часів встановлення радянської влади до 1960-х рр. називалася Пізнанка Комісарська, Голігради на Заліщанщині у 1964–1990 рр. мали назву Червоногради, у 1964 р. Заруддя Збаразького району перейменували на Травневе (назву населеному пункту так і не відновили, бо в районі є ще одне село Заруддя). Бзовиця Зборівського у 1964–1990 рр. називалася Комунарівка, Бліх того ж району перейменували на Буданівку (1953–1991), село Мшанець, також Зборівського району, у 1975–1900 називалося Переможне, Слобідка Козівського району була перейменована на Славне (1962–1992), село Баранів Монастириського району перейменували у 1964 р. на Гранітне, село Кобиловолоки Теребовлянського у 1964– 1990 рр. називалося Жотневе, Великим Млинівцям на Кременеччині лише нещодавно повернули назву (від 1962 р. воно називалося Радянське), Гниловоди Теребовлянського 1964 р. перейменували на Гвардійське, села Нова і Стара Могильниці того ж району об’єднали в один населений пункт і в 1964–1991 рр. він називався Трудове. Вербів Підгаєцького району у 1964–1992 рр. носив назву Першотравневе, село Зелене Теребовлянського району стало у 1963 р. селищем Дружба (нині смт), село Босири Чортківського району у 1964–1993 рр. називалося Вересневе, а село Чернелів-Мазовецький вже перейменовано тричі: спочатку, у 1946 р., на Жуково (на честь маршала Георгія Жукова, штаб якого базувався у селі), у
...
Читати далі »
|
|
| |
ЖУКІВ, БЕРЕЖАНСЬКИЙ РАЙОН, ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ ЖУКІВ — село, центр сільської Ради, розташоване в долині річки Золотої Липи, за 8 км від районного центру. Дворів — 254. Населення —1051 чоловік. Сільраді підпорядковані села Гиновичі, Надрічне (до 1947 року — Дрищів), Підлісне. Колгосп «40-річчя Жовтня» користується 1.4 тис. га сільськогосподарських угідь, з яких 1,1 тис. га орної землі. Спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Тваринництво — м’ясо-молочного напряму. Із допоміжних підприємств працює млин. Є ветеринарний пункт. У Жукові — восьмирічна школа, в якій 13 учителів вчать 223 учнів, будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв’язку, магазини продовольчих, промислових товарів, шевська майстерня. За 1962—1972 рр. в селі зведено 158 житлових будинків. В селі працюють 41 комуніст, 89 комсомольців. Партійна організація створена в 1955 році. Перша письмова згадка про Жуків належить до 1420 року. В серпні — вересні 1920 р. в селі встановлена влада Рад. 45 місцевих жителів, які боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни, відзначені урядовими нагородами. Загинули 10 чоловік. На території села споруджено пам’ятники загиблим в роки Вітчизняної війни воїнам і також Т. Г. Шевченку. Біля села Гиновичів виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та окремі знахідки часів Київської Русі. Медичний профілакторій на тваринницькій фермі колгоспу «40-річчя Жовтня», с. Жуків. 1971 р.
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. |
|
| |
 Йосифінська (1785–1788) і Францисканська (1819–1820) метрики: перші поземельні кадастри Галичини, покажчик населених пунктів / Відп. ред. Я. Захарчишина; Укладачі: Я. Пироженко, В. Сіверська. Архівне управління при Раді міністрів Української РСР; Центральний державний історичний архів УРСР у Львові. – К., 1965. – 356 с.Покажчик включає назви всіх населених пунктів, про які йде мова в поземельних кадастрах Галичини, що відносяться до кінця XVIII – першої половини XIX ст. Матеріали метрик – цінне джерело для вивчення аграрних відносин у Галичині. Вони дають можливість прослідкувати стан землеволодіння в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму в Галичині. *** Записи про Дрищів (сторінка 107) Повний текст книги: |
|
| |
Тернопільська земля багата легендами, пов’язаними з релігією, замками, храмами. Зокрема, одна із них розповідає, як на село Комарівка на Кременеччині у 1675 році напали татари. Захопивши ясир, вони залишили у церкві коней. І, видно, з волі Божої храм разом із татарськими кіньми провалився під землю. Подібною є легенда, з якої дізнаємося, що давним-давно на землях села Золота Слобода на Козівщині було місто Краснопіль, у центрі якого, стояла велика церква. Та якось на Великдень, який припав того року на Благовіщення, вона провалилася. Однак легенди нехай залишаються легендами, а історія Тернопілля багата фактами про переміщення храмів. Не всі населені пункти мали змогу побудувати власні церкви. У давнину їх зводили здебільшого з дерева. Через стихійні лиха багато з них руйнувалося, а коштів на відбудову не вистачало. Тому сільські громади змушені були просити допомогу в сусідів, які вже спорудили муровані церкви, а дерев’яні не використовували. Отож їх розбирали або цілими перевозили в інші села. Скажімо, на Бережанщині, у Жукові, 1803-го постала дерев’яна церква Івана Богослова, яку перевезли із Нараєва. Нині в Жукові діє мурована церква Св. Апостола Івана Богослова, зведена у 2001 році. У селі Рекшин 1773 року спорудили дерев’яну церкву, яку перевезли із Вербова, що теж на Бережанщині. А в 1998 році у Рекшині постала ще одна церква – Введення в храм Пресвятої Богородиці. Дерев’яну церкву у Надрічному 1777 року перевезли з Рогатина на Івано-Франківщині. У селі Вербів церква кілька разів поставала із закуплених на Львівщині й Прикарпатті дерев’яних костелів. Про це свідчать збережені до наших днів 8 скульптур святих. У селі Гиновичі у 1930 р. посеред села звели на місці старої дерев’яної (купила громада в 1825 р. у с. Нараїв) нову муровану церкву Перенесення мощей св. Миколая. У с. Урмань збереглася церква, побудована у 1688 р. (про це свідчить напис на правій половині одвірка вхідних дверей) у селі Дністрове на Борщівщині і перевезена до с. Урмань. У селі Дубівка на Борщівщині є дерев’яна церква Преподобного Симеона Стовпника, котру в 1905 р. привезли із села Цигани, нині теж Борщівського району. Цікаво, що цей храм мандрував двічі, оскільки у с. Цигани, за переказами, він був перевезений зі Скали-Подільської. Церква у с. Добрівляни Заліщицького району мандрувала також двічі. У 1767 році води Дністра принесли сюди церкву, яку в селі встановили, але незабаром прибули люди із прикарпатського поселення й відвезли її на місце. У 1780-ті під час повені історія повторилася, та коли знову ті ж люди приїхали по храм, розбирати його вже не стали, сказали: "…така воля Божа”. Його знищили комуністи в 1962 р. У селі Кулаківці цього ж району є дерев’яна дзвіниця і церква Св. Великомученика Димитрія. Відомі перекази, що її також принесла вода. У кількох селах Збаразького району також є церкви-мандрівниці. У с. Бутин церкву Св. Архістратига Михаїла (17 ст., дерев’яна), за місцевими переказами, перевезли сюди козаки. У с. Киданці є церква Св. Димитрія (дерев’яна, збудована у 16 ст., привезена в середині 17 ст. з Волині; відбудована 1870 р.). У новому храмі села зберігається Євангеліє 1647 року, яке привезли сюди разом зі старою церквою. У селі Малі Вікнини встановлено пам’ятний хрест на місці дерев’яної каплиці, яку перенесли у село Великі Вікнини. У с. Мишківці є церква Різдва Пресвятої Богородиці (1905 р., дерев’яна; придбана і перевезена із с. Залісці). Чи не найбільше таких храмів є у Зборівському районі. У Йосипівні збудували в 1936 р. дерев’яну церкву з матеріалу розібраної у сусідньому с. Годів. Колись у Загір’ї була стара дерев’яна церква Воскресіння Христового. 1829-го її перенесли в с. Стиборівка Бродівського району Львівської області, де вона стоїть і нині. У с. Кальне на місці старої дерев’яної церкви, яку продали у с. Красносільці, нині Золочівського району на Львівщині, у 1811 році звели дерев’яну церкву Воскресіння Христового, яку перевезли із Залізців возами. У с. Чернихів третя церква була дерев’яна і стояла в селі до 1820 року. В той час побудували поблизу неї нинішню церкву, а дерев’яну закупила церковна громада с. Чистилів, нині Тернопільського району (згоріла у 1986 р.). Старенький храм у Підгайчиках є одним із найстаріших на Зборівщині. Перевезено його с
...
Читати далі »
|
|
| |
 В рамках проекту "Локальна історія” працівники Бережанського краєзнавчого музею побували в селі Надріче. Окрім інших респондентів, розмовляли з Дупаєм Іваном Дмитровичем, 1929 р.н.
Далі – пряма мова: "Як я ходив до школи? За Польщі було три класи і один коридор. Але треба було пасти корову. А "за русских” не було коли вчитися. Прийшли Радянські війська. А всі казали: ”А то прийшли наші братці”. У 1939 хлопчиська пішли дивитися, бо привезли фіру зброї. Пропаганда була. Тоді мало хто таке знав, думали братці приїхали і нас освободили. Хлопці так розглядали зброю, що один собі руку прострілив.Вони прекрасно відносились до населення. Під магазином стояла бочка пива і бочка вина, хлопці пють, хліб біленький, кругленький…Пропаганда! У 1941 так же зустрічали німців, тішилися, що москалів прогнали. Але німці мало через село проходили. Забирали коні по селі. Мій дідусь був ковалем, то до нього водили підкувати ті коні. Німець був строгий. Нема права було щось сказати — забирали в каталажку. Не щадили, як москаль, так і він.Перші москалі в тюрмі помордували нашого народу. Я був звязковим УПА. Миколу Болюха з Поручина підстрелили в Урмані. його туди послали, і він не взяв з собою автомат. Там, де квартирував, продали їх. Він кинув гранату, як москалі прийшли. Він скочив в кукурудзу і втік, забіг на подвіря, каже :”Йди туда, і принеси, може є автомат”, бо він як скакав — то лишив автомат і відрікся. Прийшов я туди до колєги, того Миколу вже забрали. Він сумку польову лишив, а автомат вспів винести. Мішок я на плечі, а колєга був коло моста, таляпається на потоці. ми через ріку в ліс і прийшли. У 1947 — 1949 рр. я був в УПА, а в 1950 році мене вже заарештували за те, що був звязковим, за "бандерівщину”. В той час всіх арештували та вивозили. Сексоти продавали. Винен — невинен, то вивозили. Я попав, то вже була "малина”, як москалі казали. в 1950 — тому. Іркутська область, город Тайшет, пересильний пункт Ларинова 19. Я попав, там було дві пилорами, на лісоповал не попав. Ловили нас Львівський ешалон. Завезли нас на Урал. Поділили там — половину на Воркоту, половину — на Іркутськ. Мені дали 25 років з конфіскацією майна. Я собі вкрав роки- я з 1929 — го р.н., а написав, що з 1932, секретар сільради — дідусь мій, зробив мене молодшим, то я там як малолєтка був. Дідусь писав жалобу, і мені зняли, то лишили лише вісім років. Коли я пять відсидів, то два роки мені подарували. Коли відсидів половину — то трохи дарували. Хтось підпалив пилораму, чотири склади дощок, я: "Пожарник, тривога”, то ще мені дали якусь премію – "благодарность”. Там вже сказали, що підпалювачів привезли. Посадили їх до нас. Ми познайомились. Розділили нас на колони, то як села, просто там тайга. Вітер дуже дув. Забрали мене з Вологди. Коли дідусь написав жалобу — мене зняли і пересуд робили. Так я попав швидше додому. Чому я йшов в УПА — та я ж не жид, не німець, Українець! Моїх хлопців там не було, лише старші – Микола Гончарський (його забили в Жукові в ліску), Микола Галушків, він зараз в Потуторах,може вже й вмер, Процик Михайло (як до Лапшина йдеш, то могила його є, його там вбили — а він з нашого села), Поливка, Караба Степан — був звязковим. Кличка в мене була "Незнаний”. Ходив по звязку Посухів — Шибалин. Казав, що рибку лапаю, сидів. Я криївки не мав, я був свобідний хлопчик, поки сексоти на злапали. Керівником був Богун від Посухова. Я тоді не знав, звідки він. Ще був Микола з Поручина. я всіх не знав, бо не треба було всіх знати. Поранений повстанець був з Поручина, а поранений в Урмані, бо Бербеца господар їх продав, він пішов рвати зуб не до Бережан, а до Поморян, а надвечір вже їх заскочили. В живіт поранили повстанця. Забрали його в Бережани, дівчина підійшла і дала йому укол, щоб не знущалися з нього. Одного повстанця ми перевозили на фірі, переодягнувши в жінку, аби доставити до криївки через сам центр Бережан. Я перевозив людей через став човном, бо не годен було перейти греблю.Татовий колега взяв мене на роботу хлопчиськом. Мені сказали перевезти людей, а сексот продав мене. Степана Савчука забрали на провокацію в Бішківський ліс в криївку. Бандерівцям дівчина принесла їсти, і Степан все розказав — за мене, і за всіх хто що робили, випустили. За метрів двісті: "Стой, кто идет?” – і забрали в КПЗ, Тоді він здогадався, що
...
Читати далі »
|
|
| |
Як відомо, 1946 року на Львівському соборі була ліквідована Українська Греко-Католицька церква (далі - УГКЦ). Церква на довгі чотири десятиліття змушена була функціонувати підпільно аж до легалізації у 1989 році. Для історичної науки важливим і водночас малодослідже-ним залишається формування підпільної структури УГКЦ в умовах арештів, переслідувань греко-католицьких священиків, ліквідації греко-католицьких монастирів у другій половині 1940-х - першій половині 1950-х pp. Історичні дослідження, пов'язані зі становленням підпільної мережі Греко-Католицької церкви у другій половині 1940-х - першій половині 1950-х pp. дозволяють також пролити світло на особливості протидії греко-католиків релігійній політиці радянської влади у другій половині 1950-х - першій половині 1980-х років. Таким чином, метою статті є висвітлення підпільної діяльності греко-католиків у другій половині 1940-х - першій половині 1950-х pp. як прояв протидії релігійній політиці радянської влади у західних областях УРСР. Після ліквідації УГКЦ було заборонено проведення будь-яких релігійних обрядів, релігійних служб за греко-католицьким обрядом. У таких умовах греко-католицьке духовенство мусило докладати зусиль для свого збереження в підпільних умовах. Ще до початку репресій проти Греко-Католицької церкви архієреї розуміли, що їм належить подбати про своїх наступників. Тому до початку репресій, щоб церква не залишилася без ієрархів, їх призначали або висвячували таємно. Так, митрополитом И. Сліпим було висвячено 4-х екзархів, а Станіславським єпископом Г. Хомишиним до свого арешту висвячено 3-х єпископів-помічників. Подібна ситуація відбувалася на Закарпатті, де висвяченням єпископів займався Т. Ром-жа. Ним був висвячений єпископ О. Хіра. Він розпочав свою діяльність капеланом єпископської резиденції, одночасно виконуючи обов'язки архіваріуса. Проте греко-католицькі архієреї були заарештовані у квітні 1945 p.; багато із них відійшли у небуття. Ще перед судовим процесом помер єпископ Г. Хомишин, напередодні 1947 р. - перемишльський єпископ И. Коциловський. В 1949 р. на засланні загинув єпископ М. Будка. Таким чином, кінець 1940 - початок 1950-х pp. виявився найважчим періодом в діяльності УГКЦ. Про це можна говорити тому, що легальна структура церкви була повністю зруйнована арештами, примусовим запровадженням російського православ'я, репресіями проти нескореного духовенства. Варто відмітити, що ніхто із чернецтва не зрікся свого попереднього змісту життя, а лише пристосував його до нових обставин. Цим можна стверджувати про наявність у західних областях України підпільної ме-режєі Українчської Греко-Католицької церкви. Підпільні священик діяли на території поширення УГКЦ. Наприклад, в 1949 році у селах Гриневичі, Шумляни, Жуків Бережанського району Тернопільської обл. проводив відправи "невозз єднаний" монах П. Савицький, в селах Надрічне і Урмань - В. Пришляк, в с. Пліхів і Краснопущани - монах Криницький. Православні священики у кінці 1940 - на початку 1950-х pp. вказували на те, що в селах, де розташовані їх парафії, часто приходять проводити греко-католицькі богослужіння "невозз єднані" священики. Так, православний священик І. Мороко із с. Нижбірки Гусятинського р-ну Тернопільської обл. вказував, що в с. Васильків із Чорткова приходять священики Коржинський і Павлик. В Бережанському районі (Тернопільська обл.) також проводили богослужіння і відправи в помешканнях невозз'єднані греко-католицькі священики. Всього ж, за даними П. Пруселіса, на 1 липня 1950 року в області залишилося 11 підпільно діючих священиків.
Із наукової статті викладача кафедри релігієзнавства національного університету "Острозька академія" Романа Юрійовича БОЙКА "Особливості становлення греко-католицького підпілля у другій половині 1940-Х - першій половині 1950 рр."
|
|
|
