Авторизація |
 |
|
|
 |
Сьогодення села |
|
|
|
Установи села |
|
|
|
Історія села |
|
|
|
Спиридон Литвинович |
|
|
|
Карти села |
|
|
|
Інтернет-описи села |
|
|
|
Хмарка тегів |
|
|
|
Календар |
|
| |
|
Архів записів |
|
|
|
Пошук на сайті |
|
|
|
Пошук (google) |
|
|
|
Наша кнопка |
|
|
|
Статистика |
|
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0
|
|
Швидке спілкування |
|
|
|
|
| Вітаю Вас, Гість · RSS |
21 Лютого 2019, 22:15 |
Головна » Історія
 |
| |
Сьогодні хочемо познайомити читачів Новин Тернопільщини із світлинами часів Першої світової війни, які були зроблені австрійськими військовими фотографами в селі Надрічне, яке входить в склад Бережанського району Тернопільської області. Розташоване село на берегах річки Золота Липа.
До 6 березня 1946 року населений пункт носив назву Дрищів. В роки війни там дислокувались війська австрійської армії. Сьогодні село Надрічне має свій сайт, де можна ознайомитись з історією села, його сьогоденням, цікавими подіями, які організовують мешканці. Тетяна Яцечко-Блаженко
Джерело фото: Österreichisches Staatsarchiv
Категорія: Історія |
Перегляди: 122 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 28 Листопада 2018
|
|
|
| |
Газета "Свобода" /Джерзі Ситі і Ню Йорк, США/. - Ч. 193. - 25 жовтня 1974 року. - С. 1. |
|
| |
Газета "Свобода" /Джерзі-Ситі, США/. - Ч. 4. Рік XLV. - 06 січня 1937 року. - С. 3. |
|
| |
Богдан ОСТАП'ЮК Дозвілля на Бережанщині (спогад з юних літ) Обабіч оспіваної у стрілецьких піснях Золотої Липи, яка повільно несе свої води лугами, ярами ка південь до Дністра, розкинулись села з чепурними, білими хатами, увінчані зеленню садів і лісів. Гора Лисоня зрошена кров'ю і засіяна могилами, вкрита навіки безсмертною славою Українських Січових Стрільців. Потутори, Конюхи, Пліхів, Куропатники, Вільховець, Посухів та інші села —- це живі свідки стрілецької історії. Бережанщина — батьківщина Богдана Лепкого, славного співця галицького Поділля, який у своїх оповіданнях, нарисах, а зокрема у своїх різдвяних та великодніх віршах змалював красу цього чарівного закутка нашої батьківщини. Бережанський гостинець пробігає рівнобіжно із Золотою Липою, проходить біля сіл Гинович, Жукова, Дрищева, Урманя, а далі веде до Поморян. Перед в'їздом до Жукова стояв на узбіччі, під горою, пам'ятник Т. Шевченка, який поляки знищили, захопивши Галичину. Над мальовничим ставом, що його з одного боку оточує ліс, а з другого гостинець, простягається село Урмань. Сама назва цього села вказує на те, що його історія в'яжеться з нападами татарів, які у своїх походах часто облягали бережанський замок та довколишні села. Вони, мабуть, стояли там табором, звідкіля й походить ця назва. Перший раз приїхав я до Урманя малим хлопцем з мамою ще перед Першою світовою війною. Тут гостював я у свого вуйка сл. п. Теодосія Бортника, управителя народної школи. Нова 4-клясова українська школа була на той час однією з кращих в бережанському повіті. При школі був великий город і сад, в якому була вуйкова пасіка. В сусідстві зі школою, за садом стояла стара, дерев'яна церква. Парсхом Урманя був тоді сл. п. о.Омелян Гавришо. З його сином, моїм ровесником Тосьом, грались ми в приходському саді та вганяли за освоєною, ласкавою сарною. До сну заколихував нас шум урманської греблі та ритмічний стукіт лотоків млина. Вранці будили нас лелеки, які прилітали з гнізда солом'яної стріхи сусідської хати, годуючи своїх малят. В 1917 й 1918 роках відвідав я двічі Урмань. Але найкращі, незабутні хвилини юних років пережив я в Бережанщині щойно в 1920-30 pp., коли влітку кожного року, після закінчення навчання в тернопільській гімназії, гостював на вакаціях у своїх вуйків в селах Дрищеві і Поручині. Найбільшою моєю приємністю було ловлення риби п Золотій Липі. Звичайно мандрував я берегами Золотої Липи в капрямі урманської греблі, або протилежно у сторону Жукова. Не знав я ще тоді, що тими стежками уздовж Золотої Липи ходив колись ловити рибу Іван Франко (відомо, що Франко був завзятим рибалкою). У своїх мандрах по Галичині відвідав Франко, в товаристві Андрія Чайковського, о. Сильвестра Лепкого, батька Богдана, в Жукові вліті 1882 року. Ловити рибу вибирався я удосвіта, коли село ще спало, коли щойно почало світати. І хоч Золота Липа невелика річка, то все ж таки водилося у ній багато різної риби. Були там щуки,
...
Читати далі »
Категорія: Історія |
Перегляди: 150 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 20 Листопада 2017
|
|
|
| |
"Голос" [Львів]. - 18 квітня 1937 року. - Ч.15. - С. 7.
Категорія: Історія |
Перегляди: 148 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 12 Листопада 2017
|
|
|
| |
Газета "Свобода" /Нью-Джерсі, США/. - Ч. 243.- 18 жовтня 1932 року. - С. 1.
Категорія: Історія |
Перегляди: 218 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 27 Вересня 2017
|
|
|
| |
Якось напередодні новітньої російсько-української війни зателефонував мені колега з Києва і став випитувати, де то на Тернопільщині є таке село Путінци, бо він десь таке вичитав, на що запевнив його, що такої назви села у нас нема і ніколи не було (ще тут Путіна бракувало). Аж за годину здогадався, що мова, мабуть, про невдалий переклад російською назву села Шляхтинці. Коли у 1990 році в Тернополі святкували черговий День Перемоги, до міста з’їхалися делегації з усього Радянського Союзу. Серед різношерстих представників інших національностей вирізнявся Джохар Дудаєв, на той час генерал авіації і командир 326 Тернопільської дивізії важких бомбардувальників 46 повітряної армії стратегічного призначення, яка базувалася у місті Тарту Естонської РСР. Він тоді до Тернополя прилетів військовим літаком. Після щирих вгощань та співу українських пісень Джохар Дудаєв так і залишив літака в Тернополі, мабуть, після гучних розваг забув про нього. Тоді тернопільський партійний бомонд так розчулився, що навіть виникла ідея назвати вулицю у Тернополі ім’ям Дудаєва (куди там Львову з вулицею його імені аж у 1996 році). Йшлося, щоб не тільки вулицю назвати, а й якесь село, наприклад, перейменувати Дунаїв Кременецького району на Дудаїв. Хлопці-партійці ще не таке могли утнути, але коли хміль вийшов з голови, усе залишилося, як було. Однак, якщо щиро, назви тернопільських сіл – гарні й чудові без будь-яких перекладів і перейменувань. Нині зупинимося на назвах населених пунктів, які зазнали у радянський період перейменувань, і тих, котрі не зустрічаються на жодній із сучасних карт.
Перейменовували, бо назви асоціювалися з релігійною тематикою Ну дуже різали вуха комуністичним атеїстам населені пункти, назви яких асоціювалися з релігійною тематикою, тому с. Ангелівку Заліщицького району перейменували у Весняне, а Ангелівку Тернопільського – на Пігарєве (1985–1991, на честь військовика, Героя Радянського Союзу Миколи Пігарьова), с. Божиків на Бережанщині перейменували у 1964 р. на Привітне, село Трійця на Борщівщині – на Зоряне (1964–1990), Новосілку Єпископську того ж району – на Збручанське, село Монастирок, також на Борщівщині, у 1964–1991 рр. називали Міжгір’ям, а с. Різдвяни на Теребовлянщині отримало назву Світанок (1965–1991). Не знаю, яким чудом оминуло перейменування село Рай на Бережанщині. Населений пункт Юридика на Кременеччині, заснований як монастирське село, зник із карти у 1960-х, його приєднали як вулицю до Почаєва. Якщо цим населеним пунктам повернули колишні назви, то Сільце Божиківське Бережанського району, яке перейменували у 1961 році, так і залишилося Квітковим.
Перейменовували, щоб закріпити радянську ідеологію Звичайно, деякі села перейменовували, щоб закріпити радянську ідеологію. Наприклад, село Дзвинячка на Борщівщині перейменували на Комунарівку (1964–1990), Молохів Мечищівський Бережанського району – на Червоне, Гадинківці Гусятинського району – на Комсомольське (1964–1991), Пізнанка того ж району від часів встановлення радянської влади до 1960-х рр. називалася Пізнанка Комісарська, Голігради на Заліщанщині у 1964–1990 рр. мали назву Червоногради, у 1964 р. Заруддя Збаразького району перейменували на Травневе (назву населеному пункту так і не відновили, бо в районі є ще одне село Заруддя). Бзовиця Зборівського у 1964–1990 рр. називалася Комунарівка, Бліх того ж району перейменували на Буданівку (1953–1991), село Мшанець, також Зборівського району, у 1975–1900 називалося Переможне, Слобідка Козівського району була перейменована на Славне (1962–1992), село Баранів Монастириського району перейменували у 1964 р. на Гранітне, село Кобиловолоки Теребовлянського у 1964– 1990 рр. називалося Жотневе, Великим Млинівцям на Кременеччині лише нещодавно повернули назву (від 1962 р. воно називалося Радянське), Гниловоди Теребовлянського 1964 р. перейменували на Гвардійське, села Нова і Стара Могильниці того ж району об’єднали в один населений пункт і в 1964–1991 рр. він називався Трудове. Вербів Підгаєцького району у 1964–1992 рр. носив назву Першотравневе, село Зелене Теребовлянського району стало у 1963 р. селищем Дружба (нині смт), село Босири Чортківського району у 1964–1993 рр. називалося Вересневе, а село Чернелів-Мазовецький вже перейменовано тричі: спочатку, у 1946 р., на Жуково (на честь маршала Георгія Жукова, штаб якого базувався у селі), у
...
Читати далі »
|
|
| |
ЖУКІВ, БЕРЕЖАНСЬКИЙ РАЙОН, ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСТЬ ЖУКІВ — село, центр сільської Ради, розташоване в долині річки Золотої Липи, за 8 км від районного центру. Дворів — 254. Населення —1051 чоловік. Сільраді підпорядковані села Гиновичі, Надрічне (до 1947 року — Дрищів), Підлісне. Колгосп «40-річчя Жовтня» користується 1.4 тис. га сільськогосподарських угідь, з яких 1,1 тис. га орної землі. Спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Тваринництво — м’ясо-молочного напряму. Із допоміжних підприємств працює млин. Є ветеринарний пункт. У Жукові — восьмирічна школа, в якій 13 учителів вчать 223 учнів, будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, відділення зв’язку, магазини продовольчих, промислових товарів, шевська майстерня. За 1962—1972 рр. в селі зведено 158 житлових будинків. В селі працюють 41 комуніст, 89 комсомольців. Партійна організація створена в 1955 році. Перша письмова згадка про Жуків належить до 1420 року. В серпні — вересні 1920 р. в селі встановлена влада Рад. 45 місцевих жителів, які боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни, відзначені урядовими нагородами. Загинули 10 чоловік. На території села споруджено пам’ятники загиблим в роки Вітчизняної війни воїнам і також Т. Г. Шевченку. Біля села Гиновичів виявлено залишки поселення трипільської культури (III тисячоліття до н. е.) та окремі знахідки часів Київської Русі. Медичний профілакторій на тваринницькій фермі колгоспу «40-річчя Жовтня», с. Жуків. 1971 р.
Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973. |
|
| |
 Йосифінська (1785–1788) і Францисканська (1819–1820) метрики: перші поземельні кадастри Галичини, покажчик населених пунктів / Відп. ред. Я. Захарчишина; Укладачі: Я. Пироженко, В. Сіверська. Архівне управління при Раді міністрів Української РСР; Центральний державний історичний архів УРСР у Львові. – К., 1965. – 356 с.Покажчик включає назви всіх населених пунктів, про які йде мова в поземельних кадастрах Галичини, що відносяться до кінця XVIII – першої половини XIX ст. Матеріали метрик – цінне джерело для вивчення аграрних відносин у Галичині. Вони дають можливість прослідкувати стан землеволодіння в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталізму в Галичині. *** Записи про Дрищів (сторінка 107) Повний текст книги: |
|
| |
Тернопільська земля багата легендами, пов’язаними з релігією, замками, храмами. Зокрема, одна із них розповідає, як на село Комарівка на Кременеччині у 1675 році напали татари. Захопивши ясир, вони залишили у церкві коней. І, видно, з волі Божої храм разом із татарськими кіньми провалився під землю. Подібною є легенда, з якої дізнаємося, що давним-давно на землях села Золота Слобода на Козівщині було місто Краснопіль, у центрі якого, стояла велика церква. Та якось на Великдень, який припав того року на Благовіщення, вона провалилася. Однак легенди нехай залишаються легендами, а історія Тернопілля багата фактами про переміщення храмів. Не всі населені пункти мали змогу побудувати власні церкви. У давнину їх зводили здебільшого з дерева. Через стихійні лиха багато з них руйнувалося, а коштів на відбудову не вистачало. Тому сільські громади змушені були просити допомогу в сусідів, які вже спорудили муровані церкви, а дерев’яні не використовували. Отож їх розбирали або цілими перевозили в інші села. Скажімо, на Бережанщині, у Жукові, 1803-го постала дерев’яна церква Івана Богослова, яку перевезли із Нараєва. Нині в Жукові діє мурована церква Св. Апостола Івана Богослова, зведена у 2001 році. У селі Рекшин 1773 року спорудили дерев’яну церкву, яку перевезли із Вербова, що теж на Бережанщині. А в 1998 році у Рекшині постала ще одна церква – Введення в храм Пресвятої Богородиці. Дерев’яну церкву у Надрічному 1777 року перевезли з Рогатина на Івано-Франківщині. У селі Вербів церква кілька разів поставала із закуплених на Львівщині й Прикарпатті дерев’яних костелів. Про це свідчать збережені до наших днів 8 скульптур святих. У селі Гиновичі у 1930 р. посеред села звели на місці старої дерев’яної (купила громада в 1825 р. у с. Нараїв) нову муровану церкву Перенесення мощей св. Миколая. У с. Урмань збереглася церква, побудована у 1688 р. (про це свідчить напис на правій половині одвірка вхідних дверей) у селі Дністрове на Борщівщині і перевезена до с. Урмань. У селі Дубівка на Борщівщині є дерев’яна церква Преподобного Симеона Стовпника, котру в 1905 р. привезли із села Цигани, нині теж Борщівського району. Цікаво, що цей храм мандрував двічі, оскільки у с. Цигани, за переказами, він був перевезений зі Скали-Подільської. Церква у с. Добрівляни Заліщицького району мандрувала також двічі. У 1767 році води Дністра принесли сюди церкву, яку в селі встановили, але незабаром прибули люди із прикарпатського поселення й відвезли її на місце. У 1780-ті під час повені історія повторилася, та коли знову ті ж люди приїхали по храм, розбирати його вже не стали, сказали: "…така воля Божа”. Його знищили комуністи в 1962 р. У селі Кулаківці цього ж району є дерев’яна дзвіниця і церква Св. Великомученика Димитрія. Відомі перекази, що її також принесла вода. У кількох селах Збаразького району також є церкви-мандрівниці. У с. Бутин церкву Св. Архістратига Михаїла (17 ст., дерев’яна), за місцевими переказами, перевезли сюди козаки. У с. Киданці є церква Св. Димитрія (дерев’яна, збудована у 16 ст., привезена в середині 17 ст. з Волині; відбудована 1870 р.). У новому храмі села зберігається Євангеліє 1647 року, яке привезли сюди разом зі старою церквою. У селі Малі Вікнини встановлено пам’ятний хрест на місці дерев’яної каплиці, яку перенесли у село Великі Вікнини. У с. Мишківці є церква Різдва Пресвятої Богородиці (1905 р., дерев’яна; придбана і перевезена із с. Залісці). Чи не найбільше таких храмів є у Зборівському районі. У Йосипівні збудували в 1936 р. дерев’яну церкву з матеріалу розібраної у сусідньому с. Годів. Колись у Загір’ї була стара дерев’яна церква Воскресіння Христового. 1829-го її перенесли в с. Стиборівка Бродівського району Львівської області, де вона стоїть і нині. У с. Кальне на місці старої дерев’яної церкви, яку продали у с. Красносільці, нині Золочівського району на Львівщині, у 1811 році звели дерев’яну церкву Воскресіння Христового, яку перевезли із Залізців возами. У с. Чернихів третя церква була дерев’яна і стояла в селі до 1820 року. В той час побудували поблизу неї нинішню церкву, а дерев’яну закупила церковна громада с. Чистилів, нині Тернопільського району (згоріла у 1986 р.). Старенький храм у Підгайчиках є одним із найстаріших на Зборівщині. Перевезено його с
...
Читати далі »
|
|
|
