НАДРІЧНЕ - наше рідне село   
Сайт села Надрічне (до 1946 року Дрищів) Бережанського району Тернопільської області - батьківщини Митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського - предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Спиридона Литвиновича (1810 - 1869)
                                            
RSS       
PDA
Легенди села
Авторизація

Сьогодення села

Установи села

ФК "Енергія"

Історія села

Спиридон Литвинович

Карти села

Інтернет-описи села

Випадкові фото

Хмарка тегів
 

Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Архів записів

Пошук на сайті


Пошук (google)


Наша кнопка



Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Flag Counter


Швидке спілкування
200


З оповідок і легенд
Хто з недолітків-пастушків не переживав під час розповідей старших про загадкові і страшні дива на околицях села та й у самому його центрі, що ставалися то з сим, то з тим надрічнянцем.
Один вигнав коні на ніч, та й приліг на курмані і на хвильку задрімав. Аж чує: голосно ірже лошак, і коні галопують до лісу. Схопився селянин – і щодуху кинувся навздогінці, попри Баранів Поруб, до Діброви. Захеканий, добіг до узлісся, – аж назустріч йому іде панок у чорному костюмі; обличчя не видно, воно затінене крисами капелюха, та й місяць світить з-за його голови.
– Куди біжиш? – запитує. – Ага, коні! Ну-ну, не бійся, нічого з ними не станеться. Ось-но ходи зі мною, я тобі багато чого розповім. – І водив невідомий панок (а то ж сам нечистий був!) нашого сільчанина попри Діброву, по Новій Мірі, вгощав смачними балабушками, давав курити запашні сигарети, - аж поки десь далеко не запіяли півні. Нагло пропав чорний панок, а селянин отямився: – Ов! Та ж то найглухіше лісове урочище - Вовча Вулиця! Як вимчав звідти й «долетів» до Баранового Поруба, вже й не пам'ятає. Дивиться – коні пасуться і лошак також. Тільки от спини їх гарячим потом укриті, аж парують. І боки швидко ходять, – ганяв нечистий! Витягає господар з кишені балабушок, даний «чорним панком», – аж то сухий кінський кім'ях; бере з-за вуха сигаретку, взяту «на потім у нічного співбесідника, – аж воно – гусячк: тобі, запек!
Тож аби-сте знали, діти, від кого тово куріння походить, підсумовує свою розповідь оповідач, і хлопчакам ще довгі дні і тижні не кортітиме нишком десь у ярку тягнути «шлюга».
А з Левоном Стражниковим таке було сталося, що най Бог боронить всякого хрещеного. Сам мені колись уповідав, і аж на лиці мінився, хоч то давно з ним було, ще як кавалерував. Ішов пізно вночі з тамтого боку додому. Йде по греблі, аж чує, – під Залізним мостом хтось ніби фаткою рибку лапає. Сперся Левон на поручні, заглядає, що там таке внизу? А міст, знаєте самі, - високий. Дивиться, аж то якийсь чоловік у чорному з води виборсався і дряпається підмурівком моста догори: Доліз до половини муру – і – круть-круть, колесом - бабух у воду! Знову вилазить, видряпується, – і знову тої самої. Тут Левон задеревів увесь, але якось перехрестився і, як вітер, погнав додому, ніг під собою не чув. Але тільки вибіг за Барана (крайня хата тоді від Урманя - прим. В.С.), – жене йому навпроти чорний конисько: грива довга розвівається, копита цокотять, форкає голосно. За метрів десять від Левона став дибки, крутнувся, тоді давай метрівку товченого каменю розфицькувати копитами. Левон щодуху кинувся на сіножатку, й так оббіг нечисту силу, й дома тут же вклався спати. Але ніяк не міг задрімати, – страх ним теліпав. Аж запіяв когут, стало трохи сіріти – він набрався сміливості і побіг подивитися, що той кінь наробив з метрами каменю. І що гадаєте? – метрівки всі файненько висипані, ще й приплескані – камінчик до камінчика. Ото нечистий, – бий го, Божа сила!
Після такої оповідки навіть затяті «походжаї» не баряться опівночі в селі, особливо ж, коли нема з ким старшим іти додому.
Але снувалися й інші оповідки-легенди рідного села, що викликали емоції, зовсім відмінні від попередніх.
– Он там, де Золота Липа шумить попід самим Хомом, – найглибше місце. Колись давно-давно, як село було ще маленьке, був тут якийсь пан, що на Їзу – на скруті річки під Хомом – мав дріжджовий завод. А вся долина – від Хому й аж під теперішній костьолик – була засаджена хмелем. З нього й робили ті дріщі. (У селі й понині кажуть «дріщі», а не «дріжджі»). Робили там бідні наймити, за ними наглядав якийсь дуже немилосердний панський посіпака. Було так, що увечері один бідний наймит украв трохи тих дріщей, аби в кишені принести додому. Може, комусь продати хотів, аби дітям хліба купити. Вже доходив наймит під високий берег, як наздогнав його той наглядач, знайшов украдене і почав бідолашного бити по чім попало. Бив страшно, топтав ногами, аж поки наймит не зміг ворухнутися. Він не кричав, не кликав порятунку, не стогнав, тільки сльози з очей дзюркотіли.
– І за що ж ти мені життя забрав? - прохарчав до ката. – Але най тобі Бог простить мою кривду, а я прощаю. Та знай, що до мене сюди вічно будуть іти люди, а ти станеш для них пострахом і сам їх будеш боятися.
Заклекотіло у грудях нещасного і він провалився під землю. Там, де він запався, зашуміло джерело, – і відтоді йдуть до нього люди. А панський посіпака, що так катував неповинну людину, в той самий час перекинувся вовкулакою, став нечистою силою з подобою пса, і тільки опівночі, та й то не кожної – гасає по лузі, де вже нема й стебельця хмелю. Страшить людей і сам кожного хрещеного боїться.
Така, діти, Божа кара може кожного спостигнути за нелюдські вчинки. О, яким презирством і ненавистю до того ката блищали очі пастушків! А дідусь-оповідач, подивившись, чи не зайшла чия худібка у «шкоду», знов сідав і провадив іншої:
– Аби-сте пам'ятали, мої дорогенькі, що ні в котру криничку ні плювати, ні кидати будь-що не можна. Бо криниця - то Боже око на землі. І хто його зневажить лихим словом чи негарним вчинком, буде покараний, як та нерозумна баба. А-а, та ви не знаєте, чого криниця під Кадубиськами називається Бабиною!
Було то ще тоді, як наше село мало кілька хатинок. На його горішньому кінці мешкала одна все чимось невдоволена баба. То се їй не так, то те не по її. Котрогось-то свята погнала вона на пашу волів. Напаслися вони, то й повела напоїти до криниці. Та й саму сонце добре пригріло, напитися хоче. А доступитися до води не може - ноги в болоті в'язнуть. Волам те байдуже: застрягли по коліна. але п'ють чисту водицю, а баба ніяк не дотягнеться.
Розсердилася, враз ломакою вперіщила по краю криниці: «А бодай ти запалася!»
І роззявилася земля, і шубовснула у прірву баба разом зі своїми волами – тільки заклекотіло. Переповідали люди, що через місяць виринула баба з волами аж у Бережанському ставі.
А криниці – нічого, нуртує, як і раніше. Бо ж не для одної баби дав її Господь. Беріжок навколо неї став з літами твердим, - вже будь-хто легко нап'ється чистої води.
Ставало трохи моторошно, і закарбовувалася навік дідусева засторога: не зобидити нічим криницю. А значить – і все, що нас оточує, навіть пташку й комашку.
З таких же - на пасовиську, чи, бувало, на вечорових посиденьках або на празникових сходинах – переповідок розкривалася не одна сторінка веселої і сумної, часом і трагічної історії села, обов’язково через призму долі людської.
- Колись-то зненацька напали на Дрищів ординці – палили на грабували село, а люди утікали в ліси. Утікала й молоденька красуня Тетяна, чи, як звали її пестливо – Танька. Але її стрункий стан, довгі русі коси вже запримітили напасники й погналися за нею, аби спіймати, завезти в Крим і вигідно продати якому-небудь татарському чи турецькому багачеві. Потурчити-побусурманити християнську душу. О, не дай того, Боже!
Утікає Танька через лози й терни, до лісу темного, та верівці-людолови переймають їй дорогу. І біжить вона під гору – там, за горою, спасенна Глибока Долина з крутими схилами, з густим чагарем, з надійним сховком. Ось ще трохи – і вибіжить на рівніше, і додасться сил молодим ногам, і порятується. Та тільки вимчала на гору, на чисте поле, як обхопила її стан арканна петля. І зойкнула сама душу Тетянина: «Господи, спаси і помилуй мене, порятуй від неволі бусурманської, від наруги чужинської! Не дай зайдам на поталу мою вроду і честь дівочу. Ліпше зроби мене грудкою, билинкою, аби тільки не розлучив мене ніхто з землею моєю рідною, українською! Почуй мене, Господи!»
Обернулася до сходу сонця, що якраз першим проміння обливало верховину горба, перехрестилася і – стала грудкою землі.
А перестрашені таким чудом переслідувачі втратили дар мови і позбулися тями. Кажуть, що вони, пойняті переляком, погнали геть від того місця й десь пропали навіки. Якби-то Бог зі всіма зайдами так зробив!
(Написано зі сприянням у збиранні переказів учителькою вкраїнської мови і літератури Оксаною Петрівною Лещук)

З книги В.Савчука "Митрополиче село Надрічне-Дрищів" (2007 р.; С. 273-277)

Сива легенда

Колись давно на всій теперішній долішній частині села Дрищів-Надрічне розливався став (озеро). Найперші жителі в давнину появилися на схилі горба під Кадубиськами, де мешкають Горіни і Лісові – на правобережжі. А на лівому боці Золотої Липи селянські обійстя розташовувалися не нижче нинішніх дворів родин Федчишиних і Ковальчуків. Нижче того рівня – починалися шуварі, трощі, трясовина і вода.
Далі південний схід (по горішній бік від теперішньої дороги на Бережани, в урочищі Скрилівське, було містечко з назвою Скрилів, Скрило або Крило чи Скриглів. У цьому місці ще донедавна виорювали палену цеглу, кам'яні плитки). Той Скрилів-Скрило і дав початок селу Дрищів, як, можливо, і Жукову. Це могло статися після його знищення ордою.
На Конюській горі, вище того місця, де починається Вдовинів Рів перші поселенці були спорудили церкву (дерев'яну). За часом, можливо, це відноситься до раннього періоду християнства на Україні-Русі, тобто до Х-ХІ ст. (Варто допустити, що попередньо у тому місці міг перебувати якийсь монах-пустельник або й кілька їх). Легенда про ту, як думається, першу сільську церкву, дуже подібна до інших легенд про зникнення храмів. Якась жінка чи дівчина, поспішаючи на молитву до церкви, об камінь на стежці збила собі палець на нозі і з болю закляла: «А бодай ти запалася!»
Церква запалася, але, як дехто запевняв донедавна, чувся з-під землі гул дзвонів на Великдень. Подібне переказують про запалий під землю монастирок у лісі поблизу Куропатників, де нині б'є джерело з цілющою водою, багатою на вміст срібла; про церковцю на х. Залужжжя коло Поручина, в місці, де, за переказами, розташовувався Старий Поручин. Це співзвучне з багатьма іншими легендами з різних теренів Галичини.
На Середніх Гонах, коло підніжжя Вдовинового Рова, в незапам’ятні літа працював дріжджовий завод. Мабуть, він був попередником того дріжджового заводу, що пізніше розміщувався на річковому скруті Їз.
За переказами, в давнину в селі набуло розвитку і суконне виробництво. Сукна чи, як казали, сукмани на якійсь стадії виготовлення збивали на проточній воді, на шлюзах, що перепиняли річку Золоту Липу коло Болотницьких (десь нижче теперішнього двоповерхового клубу). Русло Золотої Липи в той час викрутасами тяглося попід Шайдів Горб, далі – майже через теперішній центр села і Млинівку, попід східний бік г. Хім. – до Жукова. Млинівкою називається місцевість тому, що в тому місці в давні часи діяв невеличкий водяний млин. На його шлюзах і «збивали» сукмани, з яких люди шилі собі одежу.
Пізніше русло Золотої Липи спрямували в іншому напрямі ближче до східної частини села, насипали греблю і поставили новий млин з колесом-лопастями.
У Дрищеві ще перед Першою світовою війною була організована «стража пожарна». Розташовувалася вона в окремому приміщенні, т.зв. ремізі, поблизу роздоріжжя Під Когутком.
(Записано 28.12.1994р. від Катерини КОВАЛЬ ЧУК).

З книги В.Савчука "Митрополиче село Надрічне-Дрищів" (2007 р.; С. 55-56)





Погода (sinoptik.ua)

Погода (gismeteo.ua)

Погода (weather.in.ua)
Погода в Україні

Погода (rp5.ua)
 

Погода (meteopost.com)
Погода в Украине

Погода (meta.ua)

Погода (meteo.ua)

Тривалість дня
погода в украине

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього голосів: 91

Годинник

Свята дня
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Система Orphus


Безкоштовний каталог сайтів Каталог MyList.com.ua Каталог україномовних сайтів Україна онлайн LogUA-Сервіс статистики та рейтинг україномовних сайтів. Топ сайтів України. Каталог
сайтів України Каталог веб ресурсів Тернопільщини
При будь-якому використанні матеріалів сайту активне посилання на сайт є обов' язковим!

Всі права захищені © 2012-2017   NADRICHNE.ORG.UA   NADRICHNE.AT.UA